Розділ 55

Аня

– Я не хочу будувати з тобою стосунки по зальоту, – скрикнула я, зірвавшись із дивана.

– Можемо побудувати до зальоту, – усміхнувся Андрій і відкинув волосся назад. – Вибач, я мав на увазі, що можемо хоч зараз розписатися, тоді точно на заліт ніхто не подумає.

– Ти ж мене зовсім не знаєш, – мені стало трохи легше, і я сіла назад. – А якщо ми не уживемося разом? Якщо ми сваритимемося?

– Що означає «якщо»? – смикнув бровою Андрій. – Ми тільки цим і займалися. Думаю, ми вміємо терпіти одне одного. Але я справді не пам'ятаю, чим закінчився наш останній раз.

У мене серце забилося частіше від хвилювання. Я намагалася пригадати, але та пристрасть стирала залишки розуму. Мені було байдуже на обережність...

– А раптом прокотить? – занервувала я.

– Може, і прокотить, – знизав плечима Андрій. Його ця ситуація зовсім не лякала. Ну, звісно, не йому ж народжувати. – У будь-якому разі, я вже готовий до дітей, мені ж двадцять сім. Час уже.

– Я це від своїх батьків постійно чую, – видихнула я. – Але якось ще пару років послухала б.

– А чи треба? – Андрій підсів ближче і потягнув мене до себе.

Я сіла йому на коліна і втупилася в очі. М'яке синє світло гірлянд підкреслювало його риси.

– Тобі не здається, що наші стосунки розвиваються надто стрімко? – з усмішкою я провела пальцями по його вилиці. – Я тебе тільки пізнавати почала.

– Попередніх п'яти років роботи тобі не вистачило?

– Не знаю. У будь-якому разі, я боюся.

– Може, немає нічого такого, рано лякаєшся, – тихо говорив Андрій. – Але раптом що, хрещеного вже знайшли.

Він розсміявся, а я стукнула його долонею в груди, проте він не відпустив мене. Лише міцніше притиснув до себе.

– Це вони всі винні, – обурювалася я. – Вони нас спеціально сюди разом відправили, хоча Пончик міг би сам поїхати.

– Ну, імовірно, – кивав Андрій, погладжуючи мене по спині. – Думали, що хоч так ми помиримося, але вийшло навіть краще, ніж вони очікували.

Він поцілував мене, міцніше втискаючи в себе. Я обійняла його, вдихнула глибше і раптом усвідомила, що від такого навіть народжувати не страшно. Поки я не була до цього готова, але, здається, у разі чого, буду не проти спробувати пов'язати з ним життя. І це минуло лише три дні... Я дивувалася власній мінливості.

Я злізла і сіла поруч.

– Але все одно ми будемо обережними далі, добре? Про всяк випадок.

– А мені вже не хочеться, – пошепки сказав Андрій, і в мене мурашки пробігли по шкірі. – Тим паче це звичайне явище. Знаєш, скільки людей народилося у вересні? Великий шанс, що їхні батьки відсвяткували Новий рік просто чудово. Ось як ми.

Я видала нервову усмішку. Була в мене знайома пара, яка одружилася через таку саму випадковість на Новий рік. І вони ні про що не шкодували. Я потерла обличчя руками й видихнула.

– Гаразд, не буду про це думати. Свято ж.