Розділ 54

Аня

Ми з Андрієм вирушили до ресторану, де він сам розмовляв з офіціанткою. Можна було замовити все в номер, а можна було залишитися святкувати Новий рік тут. Начебто тут теж буде багато компаній, але ми вирішили провести цей день тільки вдвох. І мене вже не лякала ця думка, навпаки, з ним одним було комфортніше, ніж із будь-ким іншим.

– А що ти замовив? – запитала я, коли Андрій повернувся до мене.

– У них там є новорічне меню «Сюрприз», – відповів він. – І там потроху всього. Точно не знаю, але олів'є буде. Нам усе в номер доставлять. Тож можна йти відпочивати й ні про що не думати.

– Це буде найлінивіший Новий рік у моєму житті, – позіхнула я.

– Так це чудово, – усміхнувся він і повів мене до номера.

Ми ввімкнули гірлянду, і кімната поринула в м'яку напівтемряву, прикрашену синіми вогниками. Далі я рушила в спальню, щоб переодягтися. Знайшла просту футболку, а джинси залишила ті самі. До того ж тут не холодно.

Андрій сидів біля телевізора і перемикав канали в пошуках чогось особливого. Скрізь була новорічна реклама або якісь фільми та шоу. Я сіла поруч із ним, і тут почулася вібрація його телефону.

Він поклав мені руку на плече й стиснув в обіймах, і при цьому відкрив телефон. Я побачила, що писав Пончик. Начебто нічого не приховувалося, але не хотілося лізти в особисті переписки. Зрештою, я не стрималася, бо там була фотографія немовля. Голови не було видно, тому що дитинка спала, тільки крихітна ручка і світло-рожеві пелюшки.

«У людини маленьке свято. Рівно тиждень. Уже така доросла».

Ми з Андрієм перезирнулися, потім прийшло ще одне повідомлення:

«Ой, не туди».

Тут ми вже залилися гучним сміхом. Повідомлення з фоткою він не видалив, мабуть, вирішивши, що вже пізно, адже Андрій усе бачив. Але в мене виникло питання.

– Тиждень? – я повернулася до нього. – Ми ж тут усього чотири дні... Його сестра мала ось-ось народити.

Андрій дивився на мене і теж починав щось розуміти, але не озвучував. Я продовжила:

– Тобто, коли нас сюди відправляли, його сестра вже народила? – насупилася я.

Андрій лише знизав плечима. Важко повірити, що він міг чогось не знати про начальника, адже вони друзі.

– Я за його сестрами не стежив, – відповів Андрій. – Чув, що вже скоро, але... коли точно не знав. Мабуть, уже.

– Тоді чому він сам не поїхав? – я відсторонилася. – Уже міг би.

– Ну, може, вирішив, що це маємо бути ми.

– Навіщо? – підвищила голос я.

– А ти не здогадуєшся? – спокійно запитав Андрій.

– Тільки не кажи, що ти все знав...

У мене б умить серце розбилося, якби це все було підлаштовано. Мене ніби за дурепу тримали. Піддамся я чи ні.

– Нічого я не знав, – відповів Андрій. – Начальник мені не настільки довіряє.

Несподівано прийшло нове повідомлення від Пончика, просто посеред їхнього діалогу:

«Чи можу я бути хрещеним твоїх майбутніх дітей?»

Я ледь рот не відкрила від здивування.

– Я чогось не знаю?

– Я, мабуть, теж чогось не знаю, – здивовано посміхнувся Андрій. – У мене поки немає дітей, – замислився він. – Наскільки я пам'ятаю... хоча... того останнього разу ми з тобою трохи... захопилися.