Розділ 53

Андрій

Я не звик святкувати Новий рік без ялинки, а справжню, ще й потрібних розмірів, тут не знайти. Тому нагріб зеленого дощику. Аня й гадки не мала, що з цього вийде, а в мене вже давно цей задум крутився в голові. Вибір товарів був просто величезний, але попиту тут майже ніякого. Ось усякі смаколики, яких не зустрінеш у нас у місті – так, їх розгрібали в першу чергу.

Поки я розплачувався, Аня вже кудись зникла. Ми зіткнулися у дверях магазину, у неї вже був якийсь пакетик.

– Я купила сувеніри додому. Батькам щось передам. Тут ще солодощі різні, – з палаючими очима говорила вона.

– А мене чого не почекала? – запитав я.

– Не хотіла витрачати час.

І мої гроші. Але якщо їй хотілося заплатити за все самій, я не буду сперечатися. Розумів, що Ані теж незручно, особливо в перший день, коли нас точно ще нічого не пов'язувало.

– А тобі ще щось треба? – запитала вона дорогою.

Ми йшли невеликою вулицею між магазинами, опустивши очі на засніжену дорогу, тому що вітер зовсім не щадив.

– Ні, у мене батьки частіше за мене їздять у такі місця, і це вони мені всяке передають, – озвучив я.

– Гаразд, тим паче я всього набрала. Поділюся.

– Дякую, – усміхнувся я і переплів наші пальці.

Коли ми повернулися до кімнати, я почав створювати ялинку. Скотч у мене завжди валявся в рюкзаку, тому я порізав його на маленькі шматочки й почав клеїти дощик зигзагоподібно: зверху небагато, а донизу все більше й більше. Так це справді було схоже на абстрактну ялинку.

Аня сиділа на дивані, кутаючись у плед, і з цікавістю поглядала на мене, з рідкісними проханнями допомогти. Але їй достатньо було здалеку говорити, чи рівно приклеїв. Іноді я теж відходив, щоб перевірити, чи все тримається.

Також ми знайшли якусь дешеву гірлянду, що валялася тут. А може, це в кожному номері було. Вона світилася синім, але дві лампочки не працювали. Проте, ми змогли розвісити її у вітальні, зачепивши за картину й вішалку для одягу. Таким чином, гірлянда була розвішана майже по всій кімнаті. А в центрі, під телевізором, знаходилася невелика ялинка з дощику. Новорічний настрій давав про себе знати, особливо коли Аня ввімкнула в телевізорі музику і взялася чистити мандарини.

– Сюди б іще олів'є, – підкреслила вона.

– Можемо в ресторані із собою набрати, накриємо стіл, – розмірковував я. – І готувати нічого не треба.

– Ідеально, – протягнула Аня. – Хоча я люблю готувати на свята. Робити все красиво, але зазвичай у компаніях, де я була, це не потрібно. Ми просто піцу купимо – і все.

– Зі мною треба, – я раптом відчув голод і важко ковтнув. – Можу допомагати готувати.

– Думаєш, ми не приб'ємо одне одного до наступного свята? – з усмішкою вона смикнула бровами.

– Ну, я на це сподіваюся.

Наблизився вечір. Я мимоволі згадував, як ми прикрашали офіс, і коли всі ледь не перебилися. Було весело, але водночас кожен стояв на своєму. Зараз же було якесь взаєморозуміння. А може, Аня просто втомилася зі мною сперечатися. Та і я з нею теж. Готовий прийняти будь-яку її ідею.

– Ходімо на балкон? – загорілася вона.

Здається, про будь-яку ідею я трохи перебільшив. Там же буря...

– Зараз? – нахмурився я. – Навіщо?

– Ти казав, що там гарні краєвиди. Хочу подивитися. Заодно фотку зроблю, – вона вже кинулася вдягати пальто.

Я схопив своє і побіг за нею, ледь встигаючи. Аня зупинилася біля прозорих скляних дверей і обернулася. Не змогла б без мене відкрити, тому я допоміг.

Ми вийшли на великий балкон, що був розміром у кілька метрів. В одному кутку стояла якась парочка в шапках і з уже порожніми чашками. Ми зупинилися в іншому кутку. Усе замело, ліхтарі світили, але було темно. І все одно красиво. Усе містечко сяяло гірляндами, які можна було побачити з далекої відстані. Але людей майже не було, тому що вже вечір і скоро Новий рік.

Аня робила фотографії, потім увімкнула фронтальну камеру. Вона не питала, а я розумів, на що вона натякає. Хоче закарбувати цей момент. Ми повернулися спиною до пейзажу і втупилися в екран. Я обійняв її та застиг в одній позі, іноді ледь помітно ворушачи головою і натягуючи усмішку.

Вона сховала телефон, і якраз у той момент парочка з тієї частини балкона пішла, залишивши нас наодинці. Аня знову повернулася, обпершись об перила, і втупилася на вечірнє містечко. Я підійшов, обійнявши її ззаду, наче це допоможе менше змерзнути.

– Скоро треба йти, тому що ресторан може зачинитися, а ми залишимося без закусок, – нагадав я.

Аня повернулася до мене. Ми зустрілися очима, але, здається, обоє не знали, що сказати. Попередня тема забулася. Я бачив, з якими емоціями вона на мене дивиться, і ще сильніше закохувався. Усе відійшло на другий план. Я притягнув її до себе й поцілував, обережно притиснувши до себе. Було холодно, але від нашого гарячого дихання можна було згоріти. Ми обіймалися, цілувалися пристрасно і жадібно. Знову це все могло затягнутися надовго, і все ж ми одночасно відсторонилися.

– Тепер давай готуватися до вечора, найцікавіше починається, – сказав я і повів її до дверей.