Розділ 52

Аня

Не пам'ятаю точно, чим закінчився вчорашній вечір, але прокинулася я в обіймах Андрія на дивані. Місця було мало, але так навіть краще. Обійми були міцніші. Я сильніше тулилася до нього, бажаючи відчути ще трохи дотиків. Мені здавалося, цього завжди буде замало.

Коли я повернулася, Андрій розплющив очі й поправив волосся, що лізло в обличчя.

– Світло з'явилося, – насамперед сказав він, побачивши, що горить нічник.

Через жахливу погоду надворі, у кімнаті все одно було темно, хоча на годиннику вже була восьма ранку. Свічки ми перед сном загасили, усе зайве прибрали.

– Хочеш ялинку? – раптом запитав Андрій.

– Ти хочеш вкрасти з лісу ялинку? – засміялася я. – Щось я не бачила їх тут маленького розміру. Уявляю в нашій кімнаті величезну ялинку, як у лісі.

– Ні, несправжню. Зроблю її по-іншому.

– Боюся уявити, з чого. Ну, давай спробуємо.

Ми неохоче підвелися з дивана. З викликом перезирнулися, а потім я кинулася у ванну, сподіваючись зайняти чергу першою. Андрій рушив у той самий бік, але я була швидшою. Тому вчасно зачинилася і почула голос:

– Я тобі це пригадаю, – зловісно говорив він.

– Чекатиму з нетерпінням, – крикнула я у відповідь і ввімкнула воду.

Вмилася, а потім швидко прийняла душ, насолоджуючись гарячою водою, що стікала по тілу й розслабляла.

Коли я вийшла з ванної, на журнальному столику вже було дві таці з їжею.

– Ого, ти вже нам сніданок добути встиг, – усміхнулася я, кутаючись у теплий халат.

– Ага, поки остигає, теж сходжу, – Андрій поцілував мене в маківку і рушив у ванну.

Я сіла на диван і, звісно ж, їсти не поспішала – треба почекати. На тарілках були макарони з якимось густим соусом, імовірно, томатним, а також дві маленькі сосиски й по маленькій тарілочці салату. Виглядало апетитно. Мій шлунок почав бурчати, але я терпляче чекала Андрія.

За цей час встигла взяти телефон. Було вже 31-ше грудня, і багато знайомих вітали з прийдешнім святом. Я почала швидко відповідати й батьків попередила, що святкую в іншому місці, і що у нас тут зв'язок пропадав, аби вони не хвилювалися.

Андрій повернувся за хвилин п'ять у такому ж халаті.

– Які ми з тобою модні, – заявив він і сів поруч на диван. – Смачного. Дякую, що почекала.

Я кивнула з усмішкою і накинулася на їжу, із запалом розрізаючи сосиску, яка виділяла неймовірний аромат. Андрій у цей момент взяв графин і налив нам соку, потім продовжив їсти.

– Цікаво, як багато людей залишаться тут на Новий рік, – задумалася я. – Не всі ж змогли поїхати, навіть якщо планували.

– Думаю, багато хто якраз хотів провести його тут. Готель забитий, – пережувавши, відповів Андрій. – Так що ми не одні такі. Упевнений, тут знайдуться розваги. Буде не гірше, ніж удома. До речі, у кінці коридору є балкон, краєвид на ньому просто шикарний.

– Ти вже встиг без мене там побувати? – я з удаваною образою підштовхнула його плечем.

– Так, вивчав місцевість, поки ходив за сніданком. Тільки там завжди хтось із людей є.

– Якось переживу це, – відповіла я і продовжила їсти.

Після сніданку ми почали не поспішаючи збиратися. За вікном було все так само страшно, але, здається, люди потроху ризикували вийти, тим паче деякі магазинчики все ще працювали.

Я стояла у вітальні в теплому чорному светрі, джинсах, а на ногах – милі пухнасті шкарпетки з капібарами. Волосся я зав'язала у хвіст і чекала, поки Андрій вийде з ванної. Здається, ми вже не соромилися одне одного, але я все одно не могла поки переодягатися перед ним.

Коли Андрій вийшов, ми швидко накинули верхній одяг і вийшли з кімнати. Спустилися на перший поверх і насамперед вирішили вийти надвір. Учора майже не були тут, тому скучили за свіжим повітрям. Якась літня пара якраз бігла в готель, притримуючи каптури на головах, тому що вітер раз у раз здував їх.

Ну а ми рушили до магазинчиків, вирішивши врятувати цей Новий рік святковою атмосферою та подарунками.