Розділ 49

Аня

Андрій провів пальцями по моїй щоці, і мені довелося подивитися йому в очі, які були так близько, адже я все так само сиділа в нього на колінах.

– Ти знову намагаєшся удавати, ніби нічого не було, – підкреслив він. – Чому?

– Тому що… – замовкла я на мить. – Мені складно сприймати тебе як хлопця. Ти як той злий гном, що ходить і капостить, який дратує, але при цьому… викликає багато інших дивних емоцій. Я до тебе не звикла.

– Тоді звикай, – він доторкнувся губами до моєї вилиці, потім опустився до шиї.

Його рука обіймала мене за талію. Дихання обпікало шкіру, я згорала від хвилювання. Дихання частішало. Здається, будь-який його дотик пробуджував у мені давно забуте почуття, і мені це подобалося. Голова йшла обертом.

Стало незручно, я засовалася. Коли Андрій підняв голову, наші погляди зустрілися. З-під його прикритих повік я помітила, що він дивиться на мої губи, які я рефлекторно облизнула. А потім він доторкнувся до них.

У мене в грудях усе спалахнуло. Я відповіла з не меншою ніжністю. Чорт, знали б наші колеги, чим закінчилася ця поїздка, в житті не повірили б. Та і я сама не вірила. Змогла собі вселити, що той перший поцілунок нічого не означав, але він ще і як означав…

– Тобі ж теж подобається, – прошепотів Андрій мені в губи. – Не тікай від мене.

– Пропонуєш грати парочку? – посміхнулася я.

– Так, поки не звикнеш, що все може бути по-справжньому.

– Мені незручно, – посміхнулася я і злізла з його колін. Взяла свою чашку. – А ще я не хочу, щоб про це знали колеги. Мені твоїх жартів вистачило.

– Можемо нічого на людях не робити, – запропонував Андрій. – На роботі ми просто колеги.

– А за її межами?

– А за її межами можемо робити все, що захочемо.

Заманлива пропозиція. Я зробила кілька ковтків чаю, щоб відволіктися і не відповідати, щоб не дивитися в його вимогливі очі.

– Поговоримо про це в машині по дорозі додому, – заявила я. – А поки що… хочу шоколадку з чаєм.

Андрій кивнув і підсунувся ближче до столу. Виглядав таким спокійним і розслабленим, а я тупо соромилася його в ролі свого хлопця. У суперечках у мені вирувала впевненість, а тут було все інакше. Ось і вся проблема. Я до нього не звикла. Важко далося просто жити в одному номері, але якимось дивом уже наступного дня ми переспали… А я все ніяковіла.

Коли чай закінчився, Андрій походжав туди-сюди, в пошуках розважальної програми. У мене ж все було розплановано заздалегідь.

– Ходімо поїмо, а потім у більярд? – загорілася я.

– Ну, якщо тебе доведеться вчити так, як учора, то можемо сходити.

Я залилася фарбою, згадуючи, як він тоді направляв мої рухи та притискався.

– Заради такого я можу забути все, що знала, – підморгнула я.

Андрій задоволено кивнув.

За десять хвилин ми спустилися в ресторан. Майже всі столики були зайняті, але ми знайшли самий крайній і, не змовляючись, замовили одночасно офіціантці їхню «Страву дня» – стейк із салатом.

Коли вона пішла, я сиділа, опустивши очі, і постукувала пальцями по столу.

– Тобто ми справді залишаємося тут до другого числа? – запитала я.

– Ніби у нас є вибір, – знизав плечима Андрій. – Тим більше в компанії одне одного точно не занудьгуємо.

– Гаразд.

Я полізла в кишеню за телефоном. Там було пару повідомлень від Сніжани – вона кидала мені фотографії Багіри й розповідала, як та кігті об диван точила. Я стримала обурення і почала писати відповідь.

“Пробач. Можеш пилососом їй погрожувати, тільки в міру. Вона їх дуже боїться.

Мені доведеться затриматися ще на пару днів. Через погоду не зможемо виїхати.”

Відповідь від подруги надійшла так само швидко:

“Гаразд, не питання. Переспали вже? Від цієї поїздки має бути якийсь сенс.”

Хотілося прибити Сніжану за таку прямоту. І найжахливіше, що вона має рацію… тобто все було чудово, але як же швидко вона нас розкусила. Мабуть, там уже всі знали, що на це й варто було очікувати.

“Дякую” – написала я наостанок і сховала телефон.

Якраз нам принесли наш сніданок. Соковитий стейк апетитно парував. Ми поринули в трапезу, поки за вікном вирувала хуртовина, надійно запечатавши нас у цьому новорічному притулку.