Розділ 47

Аня

Коли Андрій поцілував мене, сил чинити опір вже не було. Його ніжність немов заворожила мене. Руки рефлекторно притягли його ближче, а губи піддалися, бажаючи більшого. Серце вискакувало, але при цьому я ледь розуміла, що творю. Просто не хотілося зупинятися.

Сидячи на бортику і відчуваючи Андрія зовсім поруч, мозок остаточно відключався. Дихання не вистачало, горіло все тіло, а руки не знали, де зупинитися. Торкалися його плечей, грудей, але цього немов було недостатньо.

– Ходімо нагору? – прошепотів Андрій мені в губи.

– Ходімо, – відповіла я, не думаючи.

Ми не одразу змогли зупинитися: все ті ж поцілунки, обійми… Але потім він перший відсторонився. Я глянула в його очі своїм затуманеним поглядом і тільки тоді усвідомила, на що погодилася.

Андрій відпустив мене, потягнувся і зміг вилізти з басейну. На тремтячих ногах я теж підвелася. Він узяв мене за руку і повів до тих самих дверей, про які ми так довго сперечалися. Речі брати не стали, все одно зараз їх ніхто не візьме.

Справді, піднявшись сходами, ми опинилися біля наших дверей. На щастя, Андрій не забув узяти наші телефони, а там була і ключ-карта.

Він відчинив двері, і щойно ми потрапили всередину, як поцілунки продовжилися. Він притиснув мене до стіни. Руки ковзали по моєму тілу. Він трохи підняв мене, а я обхопила його торс ногами, відчуваючи, наскільки бажана.

Світло ми не вмикали. Одразу рушили до спальні. Усе було як у тумані, і від цього не менш прекрасно. Не було жодної зайвої думки. Ми просто робили, що хотіли, не хвилюючись про те, що не зможемо виправдати це вранці. Потім якось розберемося, зараз же пристрасть заповнювала нас до краю, тіла спліталися воєдино.

Ми немов обоє були не в собі, тому що настільки сильно мені давно дах не зносило. Я навіть хвилюватися і соромитися перестала – аж надто великим було моє бажання.

І ось, коли я лежала в Андрія на грудях і вирівнювала дихання, відчуваючи його ніжні обійми, змогла визнати:

– Ти мав рацію, ті двері справді дуже важливі. Не дарма на них стільки витратили.

– Ніби знав, що вони особисто мені стануть у пригоді, – посміхнувся він, перебираючи пальцями моє волосся. – Не очікував, що ти так просто зміниш свою думку і визнаєш, що була не права.

– Чому? – знизала плечима я. – Мені це нескладно.

– Ось і я хотів визнати, що ковзанка на свіжому повітрі в такому місці справді краща, ніж у приміщенні. Я просто раніше не бував у таких місцях і не знав, але це дуже круто. Ти мене переконала.

Я стримала усмішку і повернула голову, щоб бачити його очі.

– Якщо чесно, я вже й забула про ту суперечку. Та й про будь-які наші суперечки я забувала того ж дня.

– Тоді нам потрібне або підтвердження на папері, або не сперечатися взагалі.

– Ну, я так не вмію, – посміхнулася я, проводячи пальцями по його грудях і вимальовуючи там візерунки. Андрій міцніше обійняв мене і поцілував у маківку.

– Гаразд, на роботі й далі можемо сваритися, – заявив він. – Але сподіваюся, це не останній раз, коли я затягнув тебе в ліжко.

Я сіпнулася від веселощів, піднялася на ліктях і подивилася на нього, не знаючи, що сказати. Я теж на це сподіваюся.

– Це ж нічого не означає… так?

– Для тебе чи для мене?

– Для нас, – розгубилася я.

І сама не розумію, навіщо взагалі почала цю тему. Просто не могла розібратися в собі, не знала, що мені потрібно. Хочу вранці удати, ніби нічого не було, чи як? Адже я до іншого звикла...

– Якщо мені хочеться повторити, значить, імовірно, це має якийсь сенс, – відповів Андрій. – Хіба в тебе такого немає?

– Є, напевно, – неохоче сказала я. – Потрібно ще подумати.

– Гаразд, – позіхнув Андрій і, вмостившись у зручнішій позі, притиснув мене до себе і поцілував у маківку. – Не смію впливати на твої рішення.

Я посміхнулася, розуміючи, що зараз він якраз-таки впливає. Було приємно лежати в обіймах. Мені не хотілося, щоб цей час закінчувався, тому я вирішила ні про що не думати, просто насолодитися ще трохи. Прикрила очі, намагаючись поринути в сон.