Розділ 43

Андрій

– Пропоную сходити на ковзанку, – сказав я, коли ми зайшли в номер.

– А тобі того разу не вистачило? – повернулася до мене Аня, поправляючи сукню.

– Ну, під дахом ми вже були. Хіба ти не хочеш покататися під відкритим небом? Не будеш намагатися доводити мені, наскільки там краще? Чи тобі теж начхати, ти просто хотіла мене позлити?

Вона невинно посміхнулася і забігала очима. Потім кивнула:

– Усе ти правильно зрозумів. Але якщо так хочеш, давай на ковзанку сходимо.

Я справді цього хотів. Ми рушили переодягатися. Я повернувся у зручних джинсах і светрі, у якому не замерзну. Надворі був невеликий мороз, але якщо рухатися, то буде не так холодно. Аня теж була у простих штанах і легкому светрі ніжно-блакитного кольору. Він так пасував до її очей, що я навіть задивився.

Ми вийшли на вулицю, де ледь помітно падав сніг, і неквапливо рушили стежкою, що вела в бік ковзанки. Проходили повз усе ті ж самі магазинчики. Зрідка нам траплялися засніжені ялинки, і трохи людей уже прогулювалося вулицею.

Ми з Анею йшли зовсім поруч і кілька разів випадково зіткнулися кісточками пальців. Через що я ледь рефлекторно не взяв її за руку. Мені хотілося цього, але я знав, що вона знову влаштує істерику. Взагалі не розумію її: начебто не пручається, але при цьому показує, наскільки я їй сильно не подобаюся. А це ж неправда. Вже не маю уявлення, що з нею робити.

На ковзанці було доволі людно й за розмірами вона була немаленька. Форма її була не квадратною, як у тому розважальному центрі, а вона тягнулася по великій території. У центрі було кілька дерев, а також невелика альтанка. Об'їхавши їх, можна було опинитися в іншій частині ковзанки, але й там знайшлися б свої дивинки.

Ми зайшли в будиночок, де можна обрати розмір ковзанів. Там сиділа якась молода дівчина, дивлячись в телефон і, мабуть, наглядала, щоб ніхто безладу не чинив. Вона видала нам потрібні розміри й знову занурилася у свої справи, блиснувши милою усмішкою.

Ми рушили до лавки й почали перевзуватися. Знайшли якусь шафку, закинули туди взуття й акуратно пішли до ковзанки, яка розташовувалася за кілька метрів.

Іти було трохи незручно. Аня рефлекторно розмахувала руками, раз ледь мене не збила. Тоді я все ж не стримався і взяв її за руку, переплівши наші пальці. Вона пішла далі, ніби так і було задумано.

Коли ми опинилися на льоду, мені ніби навіть легше дихати стало. Я й сам не розумів, що в цій атмосфері здавалося таким дивовижним, але це місце справді відрізнялося від попередньої ковзанки. Над нами було темне небо, я чув крики підлітків, які каталися поруч, відчував свіже повітря, а з найближчого маленького ресторанчика доносився запах смаженого м'яса. Здається, я вже усвідомлював, що Аня мала рацію. Нехай ця ковзанка й не на кожен день – у погану погоду сюди не потрапити, – але вона явно того вартувала.

– Тебе треба чекати? – запитала Аня, нарізаючи кола навколо мене.

– Не обов'язково, – відповів я. – Тільки прошу, не загубися. У мене одні ключі.

– Віддай їх мені, і тоді тобі не можна буде губитися, – усміхнулася вона.

На це я лише хитнув головою і неквапливо поїхав прямо, якраз туди, де була альтанка. Захотілося просто об'їхати всю ковзанку і зазирнути, що ще тут є цікавого.

Спочатку Аня каталася сама по собі, потім все ж намагалася триматися поруч – мабуть, справді не хотіла загубитися. Бо людей ставало дедалі більше, і не завжди вдавалося нормально об'їхати. Здавалося, ми ось-ось у когось вріжемося, але все одно було весело.

– Я втомилася, – за десять хвилин озвучила Аня.

– Пропонуєш посидіти в альтанці?

– Ну, можна зазирнути туди, але взагалі я накаталася, набридло.

Ми наблизилися до цього маленького острова. Аня перша ступила на землю, зазирнула і відразу повернулася на лід.

– Нічого цікавого, та й замерзла я страшенно.

– Невже ти хочеш сказати, що ковзанка під дахом краща? – усміхнувся я.

– Може, і хочу, – фиркнула вона.

– Ні, – протягнув я. – Це ж не так. Така ковзанка краща, ти мала рацію, – важко мені далося це сказати, але я мусив. – Я просто ніколи не бував у таких місцях і навіть не уявляв, що може бути так круто. Ми немов у казку потрапили.

Я бачив, як її обличчя трохи змінюється. Злість і невдоволення поступалися місцем теплій усмішці.

– Ого, не очікувала, що ти так просто визнаєш свою неправоту, – усміхнулася вона. – Але я теж її визнала, твій варіант мені теж сподобався.

– Тоді пропоную закрити цю тему. Правильної відповіді тут не було, – я виставив мізинець. – Мир?

– Гаразд, – вона відповіла на мій жест. – Тепер давай шукати розваги всередині.