Розділ 41

Аня

Усі покупки я тягнула в готель сама, просто тому, що так хотіла, хоча пакети ледь із рук не валилися. Мені все ще було трохи ніяково перед Андрієм через те, що платив він, але я не стала сперечатися.

Саме час зіграти роль маленької, милої дівчинки, яка радіє таким дрібницям. Так мене совість менше мучила, та й він дивився на мене якимись розуміючими очима. Хоч ці погляди й напружували.

Коли ми нарешті опинилися в номері, я акуратно поставила пакети на журнальний столик, а сама впала на диван. Андрій сів за пів метра від мене.

– Круто погуляли, дякую, – видихнула я, не дивлячись на нього.

– Завжди радий скласти компанію.

Я позіхнула й прикрила очі. Через пів хвилини усвідомила, що не хочу ось так заснути. Неспішно підвелася й вирішила для початку сходити в душ. Попередивши Андрія, рушила до рюкзака. Взяла піжаму і зникла у ванній кімнаті.

Звісно, я могла розвалитися в цьому джакузі на наступні кілька годин, але не хотіла сильно затримуватися – тим паче тут черга. Швидко прийняла душ, заколовши волосся крабиком, щоб не мочити його, і ще якийсь час провела біля дзеркала. На мені були прості темні штани й футболка. Тут висіло кілька великих рушників, а також два банні халати – такі теплі й довгі. Мені здавалося, що на мені такий буде по підлозі волочитися, але перевіряти зараз я не стала.

Вийшла з кімнати й натрапила на Андрія, який застібав свій рюкзак.

– Швидко ти, – зауважив він.

– Не люблю надовго затримуватися, – відмахнулася я. – Піду спати. Спальня моя.

– Ми це не обговорювали, – сіпнувся Андрій.

– Хочеш через неї побитися? – фиркнула я. – Ні, я її перша зайняла.

– Подумки?

– Так теж рахується. Тим паче це всього на кілька днів. Потерпиш на незручному дивані.

– Тобто ти не заперечуєш, що диван незручний?

Я розгублено зупинилася посеред кімнати.

– Так, але яка різниця… Або… ти хочеш, щоб на ньому спала я?

– Не обов'язково. Можеш просто посунутися.

– Ні, дякую, – процідила я і сховалася в кімнаті, притискаючи до грудей рюкзак.

Хотіла ще зачинитися, але не стала. Навряд чи він буде ломитися. Цікава пропозиція, але я якось не готова ділити з ним ліжко. Адже ми майже чужі люди, я його ледве знаю, це… ненормально.

Була вже десята вечора. Спочатку мені здавалося, що я страшенно хочу спати, і навіть змогла задрімати. Відлік часу збився, бо я не знала, скільки годин минуло, але за вікном уже згасли майже всі ліхтарі. Я все ворочалася, потім потягнулася до телефона й помітила, що вже третя година ночі. Захотілося пити, і довелося підвестися з ліжка. Узагалі, повернувшись із прогулянки, я планувала хоча б чаю попити, враховуючи, що в нас тут був чайник і майже всі умови, але так втомилася і сама не зрозуміла, як заснула.

Я навшпиньках вийшла з кімнати й помітила в темряві силует Андрія. У вітальні горів нічник, і я побачила, що він спав, згорнувшись калачиком, причому так, ніби йому холодно. Він був не вкритий. У мене по шкірі пройшовся мороз. Мабуть, у цій кімнаті не було ковдр. Та й спав він так, ніби теж випадково заснув, не плануючи.

Так само тихо я рушила назад у спальню. У шафі була ще одна ковдра – не така тепла, але точно не дасть замерзнути. Я повернулася до Андрія і вкрила його. Спочатку плед торкнувся ніг, потім плечей, і коли я збиралася прибрати руки, він різко схопив мене за зап'ястя.

– Ти чого? – сіпнулася я від переляку.

– А ти чого? – примружився він, озирнувся і відпустив мене. – Вибач, кошмар приснився. Здається, я реальність зі сном переплутав.

– Я така страшна? – усміхнулася я.

– Ні. Ти гарна.

Від такого компліменту я й зовсім розгубилася. Давно такого не чула й гадки не мала, як на це реагувати. Натягнула невинну усмішку й відійшла.

– Я б із тобою ще поговорила, але в нас завтра важливий день, – сказала я.

Потім зазирнула в маленький холодильник і знайшла там пляшку води. Вирішила забрати із собою в кімнату.

Андрій розуміюче кивнув і влігся на дивані зручніше. А я просто втекла. Сама не розумію, що зі мною. Чомусь не можу спокійно реагувати на нього. Серце вискакує, я нервую. Сподіваюся, вранці цей стан мине.