Розділ 40

Андрій

Дивна якась офіціантка попалася. Кілька разів запитала, чи все нам сподобалося, кликала ще. А я все не міг зрозуміти: це просто її робота чи вона намагається зі мною фліртувати. І навіть уваги не звернула, що я прийшов із дівчиною. Не зі своєю, звісно, але все ще може змінитися.

Я намагався бути ввічливим, але зовсім скоро наша коротка розмова мені набридла, тому взяв чек і рушив до Ані.

Легким помахом голови вказав їй на вихід. Вона піднялася, і ми разом вийшли з ресторану. Зупинилися в темному коридорі.

– Тепер можна й прогулятися.

– Треба пальто взяти, – озирнулася вона.

– Можеш тут побути, я зараз усе принесу.

Вона, хоч і не розглядала такий варіант, швидко погодилася зі мною. Я швидким кроком рушив до сходів, зайшов у номер. Узяв наш одяг, про всяк випадок захопив рюкзак і вийшов. Спускаючись, почув неголосну розмову. І тут же побачив, що Аня вже розмовляла з якимись двома хлопцями. Вона виглядала ще більш незацікавленою, ніж під час спілкування зі мною. Ті двоє жартівників над чимось посміювалися і щось їй розповідали. Аня неохоче кивала і поглядала кудись у мій бік. На її обличчі з'явилася розслаблена посмішка, коли вона все ж мене помітила.

Це не могло не тішити. Мало того що їй було нецікаво спілкуватися з іншими хлопцями, так вона ще й у мені шукала порятунку. Я прискорився, підійшов до неї й одразу обійняв за талію, невдоволено поглядаючи на незнайомців.

– Щось сталося? – вирвалося в мене, роздивляючись хлопців.

Ті двоє, що виявилися трохи молодшими за нас, перезирнулися, немов не знаючи, що сказати.

– Просто подумали скласти компанію, але, напевно, це неактуально, – відмахнувся один і вказав своєму другові на двері.

Вони вийшли першими.

– Усе нормально? – запитав я в Ані, не прибираючи руки з її талії.

– Так, просто познайомитися підійшли. А я не налаштована на знайомства. Та і я тобі не зраджую, – останнє вона сказала з глузуванням.

Я не стримав усмішки, а потім непомітно поцілував її в маківку і теж повів до дверей.

Ми вийшли на вулицю, яка була добре освітлена ліхтарями, і за хвилину опинилися біля того самого базарчика. Тут було безліч невеликих яток із різними товарами, від яких очі розбігалися. Було цікаво просто роздивлятися, але Аня оглядалася так, ніби готова залишити тут цілу зарплату.

І хоч вона не відривала очей від усяких м'яких іграшок, найбільше її зацікавила колекція чаю. Там були різні фруктові смаки, ще й із чимось шоколадним, ванільним. Продавці обіцяли насичені аромати й незвичайні смаки, а ще підкуповували гарною упаковкою.

– Беру, беру все! – прошепотіла вона і полізла в сумку в пошуках гаманця.

Я в цей момент встиг прикласти свою картку до термінала й почути писк списаних грошей. Аня сповільнилася, рука, що була в сумці, застигла. Вона невдоволено скосилася на мене.

– Це вже занадто. Боюся уявити, що ти вимагатимеш натомість.

– Даси чай спробувати? – усміхнувся я. – Я теж хочу. Але якщо відмовиш, можу купити собі інший.

– Не треба інший, – насупилася вона. – Поділимо, тим паче він увесь у пакетиках. Але я, напевно, потім ще повернуся і батькам сувеніри куплю.

– Я теж хотів так зробити.

Ми взяли покупки й рушили далі. Мені було тільки в радість спостерігати, з яким щастям вона розглядала весь цей асортимент.

Далі справа дійшла до солодощів. За великим прилавком ми бачили найрізноманітніші цукерки, шоколадки в яскравих обгортках і незвичайні смаколики. Я не був великим фанатом усього цього, але спробувати хотілося. Аня навіть сповільнилася, коли ми проходили повз черговий кіоск. Я не став її квапити. Коли б вона ще таке побачила? Адже в нас зазвичай таке не продають. Це було щось унікальне.

Наступні хвилин десять вона стояла і просто розглядала, гублячись у виборі. Підійти до товарів самим було заборонено, можна тільки вказати рукою, і тобі подадуть усе, що потрібно. Ймовірно, тільки це зупиняло її від того, щоб не скупити все. Але я не стримався і почав показувати продавцю все, на що дивилася Аня. Хотілося її хоч якось порадувати. Тому купив їй цілий пакетик солодощів.

– Давай я тобі частину грошей поверну? – запропонувала вона по дорозі.

– Я не так багато витратив, – відмахнувся я. – Можеш бути спокійна.

– Ми ж із тобою навіть не друзі. Ти не повинен на мене щось витрачати.

– Ми з тобою взагалі-то колеги, які в прекрасних стосунках і завжди будуть горою одне за одного, – саркастично заявив я.

– Я так і сказала, – мило посміхнулася Аня.

Я засміявся від думки, що вона навіть не буде сперечатися. На все згодна заради смаколиків. Буду знати.

Ми ще цілу годину провели, розгулюючи по ярмарку. Зрідка перекидалися нічого не значущими фразами, в іншому ж просто насолоджувалися атмосферою. Тут усе було прикрашено гірляндами, які блимали помаранчевими й зеленими вогниками. Вдалині виднілася ялинка, яку було видно з будь-якої точки цього комплексу. Вона була не дуже високою, просто ятки низькі. Тут гуляло багато сімей із дітьми; їм було так само все цікаво, як і Ані. Вони готові були скупити все. І в чомусь я їх розумів. Тут справді все було створено, щоб люди залишили максимальну кількість грошей – дуже вигідний проєкт вдався для тих, хто його створив, нехай тільки й на холодну пору року.