Розділ 39

Аня

У ресторані панувала спокійна, невимушена атмосфера. Тихо грала м'яка різдвяна музика. Кілька парочок уже сиділи за столами. Біля каси стояли холодильники з різними шматочками тортів, там же можна було самому зробити собі каву чи чай, а можна було замовити щось більш серйозне.

Ми зайняли місце біля вікна. До нас одразу підійшла офіціантка в повністю чорній уніформі. Вона залишила нам меню і зникла, блиснувши посмішкою.

– Що бажаєш? – запитав Андрій, втупившись у меню.

– Пропустити завтрашній день, – відповіла я. – А якщо з їжі, то… хочу спробувати, яка в них піца.

– Тоді беремо найбільшу і не морочимо собі голову, – вирішив він.

Порадувало, що не довелося вибирати з усяких делікатесів зі складними назвами. Та й не хотіла я такого, а от піцу – із задоволенням. Тут було небагато видів. Ми вибрали найбільш м’ясну, озвучили наше замовлення офіціантці та змогли зітхнути в очікуванні. Нам також запропонували якісь коктейлі, що підходять до піци.

Я продовжувала озиратися, іноді вловлюючи короткі погляди Андрія, але робила вигляд, що не помічаю цього. У відображенні вікна я бачила нас. Іноді спеціально поверталася, поправляла волосся, бажаючи переконатися, що виглядаю нормально. І все ж його зайва увага не давала мені спокою.

– Напружуєш, – видихнула я.

– Ой, вибач, – усміхнувся Андрій. – Тобі не здається дивним, що ми прийшли сюди разом, але я дивитимуся куди завгодно, тільки не на тебе?

– Бо зазвичай ти на мене дивишся, тільки коли хочеш познущатися. Мені безпечніше, коли ти мене не помічаєш.

– Тобі здається.

Схоже, наша розмова зайшла в глухий кут. Зовсім скоро принесли замовлення, хоча ми чекали всього п’ять хвилин – ось це в них швидкий сервіс. Нам поставили на стіл велику піцу на таці, порізану на маленькі шматочки, а також прибори й тарілки. За хвилину принесли й коктейлі. Офіціантка побажала смачного та пішла.

На щастя, говорити більше не довелося. Ми накинулися на їжу, враховуючи, як встигли зголодніти за весь цей час. На годиннику була вже майже восьма вечора, і я відчувала таку втому, що хотілося спати.

– Пропоную випити за те, щоб ця вимушена поїздка виявилася відпочинком, – Андрій підняв склянку зі світло-червоним коктейлем.

– Поки що все дійсно так, – цокнулася я з ним. – От що буде завтра, боюся уявити.

– Ми вже це обговорювали, – відповів він. – Просто мило усміхайся і роби розумне обличчя, ніби ти сама особисто викладала камінці в цьому місці.

– Ні, я всього лише критикувала кожну твою ідею, – посміхнулася я.

– Тому ти зробила найбільший внесок у це місце.

Ми засміялися, але розслабитися повністю так і не вдалося. Мабуть, ще проблема в тому, що я погано спала. Сподіваюся, сьогодні буде все інакше.

Доївши, Андрій підвівся з-за столу й рушив на касу, щоб заплатити за вечерю. Я не стала втручатися з пропозицією скинутися чи ще щось: якщо треба буде, сам скаже.

Поки йому пробивали чек, я побачила, як та сама офіціантка кілька разів усміхнулася йому. Може, вона з усіма так поводиться, але щось у цій усмішці мені не сподобалося. Я відвернулася, аби більше цього не бачити, але навіть у відображенні вікна змогла помітити його відповідну реакцію. Ну не могли ж це бути… ревнощі.