Розділ 38

Аня

Я знову впала в сніг і втупилася в темне небо, затягнуте важкими хмарами. Навіть не хотілося нікуди вставати: було так тепло і спокійно. На обличчя іноді приземлялися сніжинки. Коли я повернула голову до Андрія, помітила, що він лежить так само, а наші обличчя знову опинилися лякаюче близько. Стало трохи страшно, але відвернутися я не могла. Дивилася в його красиві очі, обрамлені довгими віями, бачила ледь помітну посмішку, наче він щось задумав, і зовсім губилася.

Здається, я теж думала про це, але навіть собі не хотіла в цьому зізнаватися. Усе ж неохоче відвернулася і вирішила спробувати встати.

Андрію вдалося це зробити першому, враховуючи, що він уже був без лиж. Я теж зрештою стягнула їх і без проблем змогла піднятися на ноги. До кінця гірки залишалося зовсім небагато. Ми могли обійти схил і одразу вийти до сходинок. Тому взяли свої лижі й рушили туди.

– Які плани далі? – запитав Андрій, ледве встигаючи за мною.

– Їсти хочу, – сказала я. – Але спочатку прогулялася б цими магазинчиками. Стільки всього цікавого.

– Вони до пізньої ночі працюватимуть, тож ще повернемося. Ходімо спершу в ресторані посидимо.

– Боже, як мило, – фиркнула я. Ще по ресторанах не вистачало з ним ходити.

– Тобі щось не подобається, люба? – Андрій знову закинув мені руку на плече і злегка притиснув до себе. – Як на мене, ми виглядаємо як справжня парочка. Бачиш тих людей на лавках? – вказав він, коли ми вже майже піднялися. – Ймовірно, вони думають, що ми з тобою в серйозних стосунках, може, навіть одружені.

– Упевнена, вони про нас у принципі не думають, – відмахнулася я. – Навіть коли дивляться на нас, вони думають про своє.

– Навіть познущатися не даєш, – усміхнувся він і тицьнув мене пальцем у бік.

Це було різко і лоскотно. Я тихо вигукнула і хотіла накинутися на нього, але тоді ми знову покотилися б униз і вже не зупинилися. Тому я стрималася.

Нарешті ми піднялися на самий верх гірки. Можна було, звісно, залишити лижі внизу, щоб не тягати їх, але нам було нескладно, і ми віднесли їх назад у той будиночок прокату. По дорозі почули коментарі відпочивальників.

– Минулого разу тут нормальний контролер був, усе допоможе, підкаже, порадить і навіть навчить. А це що таке? – міркував якийсь чоловік. – Треба поскаржитися, нехай цю грубіянку звільнять.

– Давно час, – кивала жінка в пишній хутряній шапці.

Я подумки погодилася, але промовчала. Здається, тут без нас розберуться.

Ми вийшли на основну територію, яка була обгороджена невисоким парканом, немов якесь маленьке новорічне містечко. Людей на вулиці ставало все більше. Гірлянди вже сяяли в синюватій імлі. Ми вирішили спочатку піти поїсти.

– Ходімо залишимо речі в кімнаті, – взяв мене під лікоть Андрій, розвернувши до сходів.