Розділ 35

Аня

Ми зайшли у світлу будівлю й опинилися біля стійки реєстрації, де працювала дівчина з рудим рівним волоссям у строгому брючному костюмі. З одного боку, судячи з усього, був вхід до готелю, а з іншого – усе інше, здається, там був і ресторан. Ми одразу підійшли до цієї дівчини.

Андрій назвав прізвище начальника і потягнувся за своїм паспортом.

– Ми замість нього, вас мали попередити, – сказав він.

– Так, я пам’ятаю, – з усмішкою кивнула вона і взяла його паспорт. – Ви на п’ять днів будете?

Мої очі округлилися від шоку. Я панічно хитала головою, розуміючи, що тут два дні витримати – це вже подвиг.

– Ні, менше, – відповів Андрій. – Точно ще не знаємо.

– Але справа ваша, можливо, ви ще передумаєте. У нас стільки всього цікавого: і басейн, і спа, є зона відпочинку для дітей… Ну, так розумію, дітей у вас поки немає.

Я стиснула щелепу, вмовляючи себе промовчати. Вона зараз явно договориться…

Коли дівчина простягнула нам ключ-карту, у мене виникло питання.

– Один ключ? Хіба ми будемо в одному номері?

– Дякую, – усміхнувся Андрій, підхопив мене за руку і потягнув у бік сходів. – Так, ми ж житимемо в номері Пончика.

– Я не хочу з тобою жити, давай попросимо ще один номер? – я рефлекторно озирнулася.

– Витратити на це цілу зарплату? Ні, так і бути я поживу з тобою, постараюся сильно тебе не бентежити. А може, навпаки, бентежити. Ще не вирішив.

Я штовхнула його ліктем у бік, але все ж неохоче рушила слідом. Номер справді був величезним: невеликий передпокій плавно перетікав у вітальню з розкішним диваном, телевізором і кріслами. А далі ще двоє дверей. Я й гадки не мала, що там. Здається, усе не так жахливо, і цілком можна пережити ці дні з Андрієм, тим більше, ймовірно, у нас буде свій особистий простір.

Я швидким кроком рушила до одних дверей, потім до інших. Одні справді виявилися туалетом, а інші – спальнею з величезним ліжком.

– Чудово, я спатиму тут, – я вказала рукою на кімнату. – Диван твій.

– Може, навпаки? – підморгнув він.

– Губу закоти, – фиркнула я.

Ми не стали сперечатися і вирішили ще трохи роздивитися. Місця тут справді було чимало, але комфортних спальних місць лише два. Враховуючи, що ми з Андрієм не спатимемо в одному ліжку, комусь доведеться тіснитися на дивані, і, сподіваюся, цим «хтось» буде він.

Я плюхнулася на диван із рюкзаком, і хоч увесь час провела в машині, чомусь усе одно відчувала втому. Хотілося навіть заснути. Я потягнулася в рюкзак за водою, зробила кілька ковтків і подивилася на Андрія, який сів у кріслі навпроти.

– Які плани? – задоволено смикнув бровами він. – Сьогодні в нас жодних зустрічей, завтра, звісно, треба бути готовими до всього, але зараз ми маємо час розважитися. Куди підемо?

Я зависла, щоб подумати. Чомусь увесь цей час у мене в голові були тільки непотрібні думки про зустрічі зі спонсорами та замовниками, але аж ніяк не розваги. А тепер я розгубилася.

– Куди можна піти?

– Пропоную погуляти околицею, тут стільки всього красивого. Спершу дослідимо все на вулиці, завтра можемо і всередині.

– Умовив, – я сплеснула в долоні. Можливо, ця поїздка буде не такою жахливою, як я собі уявляла. І навіть компанія Андрія її не зіпсує.

Спочатку я зазирнула у ванну, яка за розмірами була просто величезною. Ціле джакузі, дорогий дизайн у темних тонах, біля стіни дзеркало на повний зріст, і ще одне біля раковини. Тут приємно пахло чимось схожим на лаванду, через що я рефлекторно почала дихати глибше.

Вмилася, поправила волосся і вийшла з кімнати. Андрій уже трохи розібрав свій рюкзак, дістав іншу кофту і сів на дивані, відкинувшись на спинку.

– Можемо йти? – запитала я.

– Так, ходімо, – підвівся він.

Я вже не думала ні про що зайве. Зараз мене хвилювала тільки прогулянка, хотілося скоріше опинитися на вулиці й роздивитися все це ближче. Тому я швидко пішла коридором до сходів. Андрій ледве встигав за мною.

– Та зачекай ти, – з глузуванням говорив він. – Не раджу від мене тікати, тому що ключі тільки в мене.

– Хіба ми не можемо попросити ще одні? – я зупинилася на половині шляху, через що він ледве не врізався в мене.

– Якось не подумав про це, – задумливо відповів Андрій і відкинув волосся назад. – А чи треба? Так ти завжди поруч і від мене точно нікуди не втечеш.

– Я і так не втечу, хоча б тому, що просто не зможу звідси поїхати.

– Ось і чудово, – він закинув руку мені на плече і повів далі. – Значить, можу дозволяти собі більше, знаючи, що ти не сховаєшся.

– Але я витворю щось інше, – усміхнулася я, але руки його не прибрала.