Розділ 34

Аня

Невже в нашого Андрія хтось є?

Після таких думок на моєму обличчі, ймовірно, відбилося якесь невдоволення, від чого відразу можна зрозуміти всі мої почуття. І це найжахливіше. Потім я, звісно, вдала, що мені байдуже, і я все ще хочу в туалет, але, чорт, що це ще за Вероніка?

Навіщо він тоді мене цілував?

– Це знайома, – сказав Андрій. – Трохи нав'язлива, облиш.

Я не стала говорити, що це не моя справа і я його ні про що не питала. Якщо хоче розповісти, то нехай говорить. Тим більше мені справді цікаво.

– Так, потрібно хвилин десять проїхати ще, там буде невеликий торговий центр. Я теж вийду, бо набридло сидіти.

Я кивнула, і ми прискорилися. Сніг великими пластівцями бив по склу. Ми проїжджали повз міську ялинку, яка підкуповувала своїм мінімалізмом. Тільки якісь вогники і все, вона була невисокою, але такою справжньою, що я навіть обернулася.

Ми зупинилися біля двоповерхового торгового центру, єдиного в цьому місті. Коли вийшли з машини, я одразу потягнулася, відчуваючи, як затекли ноги.

– Ходімо, – Андрій вказав мені головою в бік будівлі.

Я рушила слідом. Ми зайшли всередину і розділилися. Він сповільнився і дістав телефон, давши зрозуміти, що йому треба з кимось поговорити, а я пішла туди, де побачила табличку «WC».

Вирішила поквапитися, боячись, що він може випадково поїхати без мене, але біля дзеркала все ж затрималася. Підправила волосся, яке через сніг встигло сильніше накрутитися, а також рефлекторно провела пальцями під очима, бажаючи переконатися, що з макіяжем усе гаразд. Вранці я нафарбувала лише вії, і на цьому все, та й узагалі фарбувалася нечасто, і зараз привід не той. Не заради ж Андрія мені все це робити.

Я вискочила з туалету і рушила назад. Спускалася на перший поверх і сповільнилася, побачивши Андрія біля великого вікна. Він розмовляв телефоном, походжав туди-сюди й при цьому виглядав трохи нервово. Він відкинув волосся назад, на його обличчі з'явилася якась схвильована усмішка. Я й сама не розуміла, чому так роздивлялася його, але безумовно його зовнішній вигляд притягував.

Я ледь не впала на сходинках через таке спостереження, але вчасно схопилася за перила.

Андрій, мабуть, почув мій писк і обернувся. Швидко попрощався і рушив до мене. Я якраз спустилася до того часу.

– Усе гаразд? – запитав він.

– Так, просто ледь не впала, така неуважна, – видихнула я.

Він загадково посміхнувся. Ну не міг же він у відображенні вікна бачити, куди я витріщалася... сподіваюся, йому було не до цього...

– Тоді ходімо, – несподівано взяв мене під руку і повів до виходу. – Це щоб знову не впала, – пояснив він. – Ти мені ще сьогодні потрібна будеш.

– От дякую, – засміялася я.

Ми знову опинилися в машині. Спати мені більше не хотілося, я поглядала на жваву вулицю і відчувала якийсь спокій. У салоні трохи пахло чимось схожим на мандарини. А я все зрозуміти не могла, це справді їх їли, чи тут якийсь освіжувач із таким запахом. Але питати не стала.

– З ким розмовляв? – поцікавилася про те, що хвилювало мене трохи більше. – Щось сталося?

– Ні, – сіпнувся Андрій. – Не впевнений, що тобі варто це знати.

– Гаразд, я зрозуміла, – відмахнулася я. Усякі справи з його подружками мене мало цікавлять.

Я дістала з рюкзака навушники, ввімкнула музику і втупилася у вікно. Ми проїжджали багато лісів, покритих снігом, а також дрібні містечка, але людей у них не бачили, немов усі злякалися зими й сидять у своїх будинках. Але спостерігати за цим усім було цікаво, я навіть не кліпала, немов у казку потрапила.

Так непомітно пройшла ще пара годин, за які я зробила кілька фотографій. Думала, що нічого красивішого вже не побачу. Як же я помилилася, адже коли ми приїхали до потрібного місця, я ледь рота не відкрила.

Розважальний комплекс справді знаходився на височині. І ось, стоячи біля невеликої парковки, я обернулася і побачила ліс як на долоні. Там, якщо пройти далі, мала бути гірка, але вона частково обгороджена. Зараз нам мали відчинити ворота, щоб ми заїхали всередину. Весь комплекс теж був обгороджений – що там знаходилося точно, я не знала, але система безпеки тут була на найвищому рівні.

Ми заїхали туди й опинилися ніби в окремому містечку, тому що тут було так багато всього, що паморочилося в голові. Я встигла нарахувати кілька готелів, ми якраз приїхали до найдальшого. Він знаходився поруч із лісом – триповерхова будівля з великими вікнами, де, судячи з усього, було багато цікавого.

У містечку було багато маленьких магазинчиків, де продавали різні вишукані страви, напої та сувеніри. Хотілося прогулятися, але зараз майже все було зачинене – відкриється воно ввечері. Була тільки третя година дня, і починало темніти. За магазинчиками та деревами я помітила ковзанку, але її ледь було видно, там вже каталося кілька людей. Цікаво там побувати, але зараз нам потрібно було заселитися.

– Невже не впізнала це місце? – запитав у мене Андрій і вказав рукою на готель. – Ми з тобою скільки зусиль доклали, щоб це побудувати, точніше, спроєктувати.