Розділ 31

Аня

Мені вдалося відкинути зайві думки з голови, тому що створення печива справді відволікало. Ми закинули в духовку нову порцію, а поки охолоджувалися попередні, почали розмальовувати їх різнокольоровою глазур'ю. У Сніжани вже було кілька тюбиків, які ми відкрили й піднесли до печива. Я взяла один, навела на "будиночок" і спробувала щось намалювати, але було криво і зовсім некрасиво. Зрозумівши, що це печиво вже не врятувати, я потягнулася за новим, але краще не ставало.

Потім я звернула увагу, що Сніжана не сильно переймається тим, як їх розмальовувати. Виглядало неакуратно, та й ми в цій справі явно не майстри.

– Який жах, – посміхнулася я. – Таке навіть показувати людям соромно, без глазурі вони кращі.

– Та яка різниця? – махнула рукою Сніжана. – У шлунка очей немає. І так поїмо. Хоча я спочатку думала накласти тобі печива в дорогу з Андрієм, а потім вирішила: ні, не будемо його лякати своєю кулінарією.

Я взяла поламане печиво і надкусила, повільно жувала, відчуваючи солодкий присмак і запах кориці.

– У принципі, якщо їсти із заплющеними очима, то нормально, – заявила я. – Або просто не розмальовувати їх.

– Так не цікаво, – відповіла Сніжана і взяла чергове печиво.

На ялинці вона видавила трохи зеленої глазурі, а потім червоної, що стало схоже на ялинкові іграшки. Виглядало криво, але так по-домашньому, що я сама перестала перейматися дизайном, розфарбовувала як вміла й отримувала від цього дивне задоволення.

Поки готувалася нова порція, ми вже встигли розмалювати ці. Я навіть про всяк випадок сфотографувала, хоч і не збиралася нікому показувати.

І ось, коли все печиво було готове, ми сиділи з чашками чаю і дивилися на це творіння.

– Це шедевр, – підкреслила Сніжана. – Я так думаю.

Я кивнула і подивилася на час. Уже скоро треба було йти додому, а потім збиратися. Від цього по тілу знову пробігло хвилювання. Як би мені хотілося продовжити цей вечір і не думати ні про що погане. Давно ми не збиралися у Сніжани ось так просто посидіти й поговорити, та й на роботі бачилися нечасто, хоча, здавалося б, працювали разом. Я вже встигла забути, що ми з нею подруги.

Через пів години посиденьок я все ж почала збиратися. У передпокої зупинилася і помітила, як невдоволено поглядає на мене Багіра, визираючи з-за рогу.

– Ну що ти знову починаєш? – закотила очі я. – Потім заберу тебе. Слухайся Сніжану, інакше кігті тобі позрізаю.

Кішка нявкнула і втекла, викликавши у нас із подругою усмішки.

– Так, її улюблений мокрий корм у пакетику, – я вказала в куток, де стояла переноска. – Але часто його не давай. Раз на день, нехай їсть щось простіше і не звикає.

– Не хвилюйся, зі мною не пропаде, – усміхалася Сніжана.

– Просто пару кілограмів набере за ці кілька днів, – посміхнулася я, знаючи, яка хазяйновита подруга і як вона любить перевіряти на інших свої кулінарні здібності.

Ми обнялися на прощання, і я покинула квартиру.