Розділ 30

Аня

З кішкою ми приїхали до будинку подруги. Я розплатилася, і ми вилізли з таксі. Швидко піднялася на потрібний поверх, подзвонила у двері й застигла в очікуванні.

За хвилину двері клацнули, і Сніжана з'явилася на порозі. Її волосся було зібране в неакуратний хвіст, вона була у фартуху з якимось візерунком, а руки – в борошні. Здається, подруга намагалася їх витерти, але повністю так і не змогла.

– Заходь давай, – вона впустила мене у квартиру і зачинила двері. – Раз уже ти тут, будемо робити новорічне печиво?

– Давай! – загорілася я й акуратно поставила переноску з кішкою на підлогу.

Відчинила їй дверцята, але виходити Багіра не поспішала – мабуть, все ж образилася на мене. Ось у цьому ми з нею схожі: обидві любимо характер показувати, хоча деяким такі якості навіть подобаються – Андрію, наприклад.

– Ну і сиди тут, – видала я. – Все одно з собою тебе сьогодні не візьму.

Хотілося погладити кішку, але я не стала цього робити. Перебіситься і сама до мене прийде. Зазвичай так і відбувається. До Сніжани вона мала звикнути, подруга ж іноді приходила до мене в гості, і Багіра цілком пристойно поводилася, навіть могла їсти в неї з рук.

Я зайшла на кухню до подруги й навіть трохи розгубилася: увесь кухонний столик був у борошні, на підлозі теж було трохи, у раковині – гора брудного посуду, де колись було тісто, яке буде дуже складно відмити. Зате на столі, на пергаментному папері, вже лежала перша порція пісочного печива різних форм: новорічні іграшки, будиночки, дзвіночки.

– Навіть не знаю, як тобі допомогти, – видихнула я. – Посуд не дуже хочеться мити.

– І не треба, – відмахнулася Сніжана, намагаючись прибрати ліктем пасмо, що лізло в обличчя. – Хочеш зі мною фігурки вирізати з тіста? Це так відволікає і розслабляє.

– Тоді, звісно, – я рефлекторно засукала рукави светра.

Зупинилася поруч із подругою, спочатку просто спостерігаючи за її діями. Тісто вийшло якісне і м'яке, тому фігурки теж вдавалося добре вирізати.

– Потім це все глазур'ю прикрасимо, красиво буде, – мрійливо протягнула Сніжана.

Я почула тихе шарудіння й обернулася. Помітила Багіру, яка все ж вийшла зі своєї «нори» і тепер принюхувалася до якогось порожнього пакетика, що валявся на підлозі. Схопила його лапою, неохоче погралася, випадково заплутавшись у ньому. Я посміхнулася і вирішила нарешті взятися до готування печива.

Для атмосфери Сніжана ввімкнула щось із новорічних пісень Сердючки. Ми пританцьовували та підспівували, через що готування відійшло на задній план. Борошно летіло на всі боки – здається, я теж вимазала светр, хоча думала, що буду акуратною.

Сніжані вдавалося розкатувати тісто рівномірно. Я натискала гострими формочками, і виходило майже готове печиво, яке залишалося лише закинути в духовку.

– Хвилюєшся? – раптом запитала вона.

Не уточнюючи, я і так знала, про що йдеться. Тому кивнула.

– Ага.

– Даремно. З тобою ж Андрій буде, він усе візьме на себе.

– Ось тому і хвилююся. Він буде поруч. І що нам робити разом? – розгубилася я.

– Ну як? Налагоджувати контакт, – посміхнулася Сніжана. – Будете весь час поруч. Може, нарешті, помиритеся.