Розділ 29

Аня

– Хвилююся, – сказала я, сидячи в машині.

Андрій їхав, ледь помітно похитуючи головою в такт якійсь тихій мелодії, що доносилася з динаміка, а в іншому ж був зосереджений на дорозі.

– Та годі тобі, – посміхнувся він. – Ти ж не сама їдеш, усю основну роботу я візьму на себе. Тобі потрібно просто бути поруч і мило усміхатися.

– Останнє – найскладніше, – засміялася я. – Враховуючи, що ти будеш поруч.

– Звикай. Та й це чудова нагода нам із тобою потоваришувати. Ти так не думаєш?

– До сьогоднішнього дня такої думки не виникало, – відмахнулася я і втупилася в лобове скло.

Надворі вже було темно, машина їхала ледь засніженою дорогою. Біля бордюрів лежав зачищений сніг, який ще не скоро розтане. Вітрини магазинів сяяли яскравими лампами, майже скрізь панував новорічний декор: фігурки Санта-Клаусів, сніжинки та блимаючі гірлянди. Через відчинене вікно я вже чула запахи якоїсь випічки. Також чулися новорічні пісні, через що на душі відразу ставало приємніше. Я любила цю пору року та її атмосферу, хоча сама таку обстановку створювати не вміла. Здається, моєму будинку жодні гірлянди та мандарини не допоможуть.

– Ну, припустимо, – міркувала я, – тільки я не знаю, що мені взагалі брати. Це ж на кілька днів.

– Щось з одягу, щось ошатне й офіційне. Можеш ще взяти книжку, хоча навряд чи у нас буде час на розваги, враховуючи, що доведеться багато спілкуватися зі спонсорами. І води в дорогу візьми. Чотири години їхати як мінімум.

– Ще Багіру треба кудись прилаштувати, – згадала я свою кішку. – Може, Пончику відправити? Раз вже я не можу за своєю кішкою доглянути, нехай він її візьме.

Андрій видав зацікавлений смішок.

– Він же казав, що у нього алергія на котів. Тож не раджу, якщо, звісно, ти не хочеш позбавити нас начальника.

– Який відправляє мене, чорт знає куди, без підготовки? – насупилася я. – Можливо.

Дорога пройшла в мовчанні, та й доїхали ми якось швидко. Андрій загальмував на парковці й поглянув на мене. Я повернулася до нього і не відразу зважилася втекти, та й просто не знала, що сказати. Дивилася на нього кілька секунд, а потім кивнула.

– Дякую, що підвіз.

– Звертайся, – посміхнувся він.

Від цієї насмішки я розгубилася, швидко відчинила двері й вискочила з машини. Таким самим стрімким кроком рушила до під'їзду і зникла всередині. З цими завданнями начальника я навіть перестала згадувати про той поцілунок. Щоправда, наодинці з Андрієм усе спливало знову. Я навіть не уявляла, як ми будемо весь цей час разом, я ж згорю від зніяковіння. Ще й натяки ці.

Вдома я не знала, за що хапатися. Мене ж не буде кілька днів. У принципі, всі справи можна відкласти, а от Багіру потрібно комусь відправити. Спочатку думала відвезти до батьків, але туди їхати дуже довго – я до завтрашнього дня не встигну. Залишався один варіант – Сніжана. Вона завжди була готова прийти на допомогу, і зараз я згадала про неї. Взяла телефон і одразу написала.

А поки чекала на відповідь, вирішила трохи зібрати речі. У мене був великий дорожній рюкзак, куди вмістилося б усе необхідне, тому я одразу рушила до шафи, перебираючи, у чому я поїду і що візьму із собою. Раз потрібно було щось стильне для таких переговорів, я взяла класичну темну сукню, згорнула її рулетиком у надії, що сильно не помнеться або хоча б що в готелі буде праска. Взяла ще один теплий костюм, вірячи, що з'явиться можливість трохи погуляти, а там, напевно, холодніше, ніж тут. Ну, а поїду в теплому светрі та джинсах. Зібрала косметичку, знайшла павербанк і зарядку та поклала ближче до рюкзака.

Основне було зібрано, та й Сніжана нарешті відповіла:

«Привозь, якщо треба».

Усього кілька слів, але на серці стало набагато легше. Добре, що поруч завжди є подруга. Щоправда, мені довелося ще якийсь час боротися з Багірою, тому що вона нізащо не хотіла залазити в переноску. Виривалася і нявчала на всю квартиру. Навіть пару подряпин залишила, але я не відступала. Знайшла її улюблений корм, видавила трохи на серветку і поклала в переноску. Кішка сама заскочила туди, бажаючи трохи перекусити. Тут вона і попалася. Я зачинила дверцята і побачила розчарований погляд Багіри. Вона справді дивилася на мене так, ніби я її зрадила, ледь не пустила сльозу, а може, це усвідомлення, що її так просто купили.

– Сама винна, нічого було вириватися, – пробурмотіла я. – Кілька днів поживеш без мене.

Кішка смикнула мордочкою і відвернулася, не бажаючи більше дивитися на мене. Сподіваюся, вона не мститиме Сніжані за мою поведінку: не стане робити справи в капці або точити кігті об диван.

Схвильовано поглядаючи на кішку, я швидко зібралася і почала викликати таксі.