Розділ 28

Аня

Виходячи з кабінету начальника, ми з Андрієм різко відчинили двері й ледь не збили Сніжану, яка стояла зі склянкою. Вона швидко прибрала її за спину, але ми зрозуміли, що вони весь цей час підслуховували. Багато склянок не знайшлося, але у неї була.

У цей момент я була готова її прибити, бо ненавиджу, коли підслуховують.

Нам вдалося непомітно зачинити двері, і Пончик не дізнався, що всю розмову чули. Взагалі, я була б не проти, якби на нашому місці відправили когось іншого, але все ж наші обов'язки та відповідальність були трохи вищі, ніж у решти, тому саме ми.

– А я тут мимо по воду йшла, – як ні в чому не бувало, говорила Сніжана, змахнувши склянкою.

– Та ми так і зрозуміли, – посміхнувся Андрій і пішов до свого столу.

Кирило з Глібом, які стояли трохи позаду, невдоволено переглянулися і теж неохоче пішли працювати. Мабуть, їм було цікаво не менше, але вони не ризикнули підходити так близько до дверей.

Коли я сіла на своє місце, до мене підсіла Сніжана, і в тій склянці справді вже була вода.

– Ну не злися, – вона надула губи.

– Почули все, що хотіли? – незадоволено запитала я.

– Та нічого ми не чули, ви тихо розмовляли. Тобто... ну так, підслуховувала. Але правда, нічого не зрозуміла, крім того факту, що вас збираються кудись відправити. І ви поїдете?

– У нас вибору немає, – відповіла я. – Хоча якщо ти вмовиш Пончика поїхати замість мене, я буду не проти.

– Ні. Якщо буде Андрій, то їдь із ним ти.

– Чому це? Хочеш, щоб ми прибили одне одного під час чергової суперечки?

– Або навпаки, нарешті помиритеся.

Я вже боялася уявити, що принесе нам ця поїздка. Одне маленьке свято вже похитнуло наші стабільні стосунки, що ж буде далі...

Решту дня я ледве могла зосередитися на роботі, дивилася в екран, але бачила зовсім інші картинки. Уявляла, як це все може бути й подумки збирала речі, хоч і стало страшно. Я ще не спілкувалася з такими важливими людьми й не брала відповідальність за начальника. Раптом я зроблю щось не так, або ми з Андрієм облажаємося? Проте, потрібно було бути готовою до всього.

Я витріщалася в екран, коли мого плеча торкнувся Андрій:

– Спиш із відкритими очима? – посміхнувся він. – Ми вже додому збираємося.

Я сіпнулася і подивилася на годинник. Робочий день справді закінчився хвилин п'ять тому, і всі швидко збирали речі, а я витріщалася в одну точку, думаючи про своє, і зовсім пропустила момент, коли можна було втекти з цього місця.

– Просто задумалася, – видихнула я. – Тобто, ми справді з тобою разом кудись поїдемо? І ми не будемо до останнього відмовлятися і шукати інші рішення? Ось так одразу?

Я підвелася й опинилася з Андрієм віч-на-віч. Він посміхнувся й опустив очі, наче не очікував від мене таких прямих запитань.

– Навряд чи ти зможеш знайти інше рішення так швидко. Тож так, з вечора збираємося, завтра десь об одинадцятій виїжджаємо, я ще подробиці дізнаюся, можемо в дорозі все обговорити.

Андрій вирушив до свого столу, я теж почала збиратися, скинула в сумку блокнот і зарядку для телефону. Вимкнула комп'ютер і підійшла до вішалки, де висіло моє пальто. Я неквапом одягалася, коли поруч зі мною зупинилася Сніжана, коротко побажала удачі й рушила за Кирилом, який вирішив підвезти її додому. Я взагалі пропустила момент, коли вони почали спілкуватися, зазвичай навіть не розмовляли одне з одним. Ми останнім часом усі ніби стали трохи ближчими.

Я застебнула пальто, і поруч зі мною вже опинився Андрій.

– Підвезти?

– Та я й сама доберуся, – відмахнулася я.

– Звикай, – посміхнувся він. – Нам ще з тобою багато годин у дорозі провести та кілька днів разом. Не відмовляйся від моєї компанії.

– Я хотіла насолодитися останніми годинами самотності, – посміхнулася я, потім все ж таки кивнула. – Ну окей, поїхали. Тільки прошу, давай в цей раз не будемо обговорювати теми, які не стосуються роботи.

– Тоді ми з тобою знову посваримося.

– Ну це краще, ніж... – я різко замовкла, не в змозі вимовити це вголос.

– Ніж що? – підморгнув Андрій, насолоджуючись моїм зніяковінням.

– Ніж нормальне спілкування, – процідила я.

– У нас його ніколи не було, – посміхнувся він і закинув мені руку на плече. – Ходімо, люба.

Я вже не стала відскакувати від нього. Хочеться йому поводитися зі мною як із дружбаном, ну і нехай. Ми разом рушили до ліфта. Стояли один навпроти одного на максимальній відстані, я в стіну втиснулася, аби лише збільшити цю дистанцію. Повітря навколо ніби іскрило, я плавилася під його поглядами й боялася подивитися йому в очі. Але водночас намагалася триматися холодно і трохи грубо. Проте не впевнена, що нормально справлялася з роллю, бо Андрій іноді посміхався, явно здогадуючись, що було у мене в голові.

Публікується тільки на Букнеті.