Розділ 25

Андрій

Коли Аня втекла, збентежена такою ситуацією, і я залишився сам, то не зміг стримати усмішку. Якщо раніше мені просто подобалося її злити, то зараз я не міг відірвати від неї очей, бачачи, як вона губиться і ніяковіє. Знаю, що у неї теж до мене щось є, але чомусь вона не дозволяла собі це відчувати. 

Незабаром реальність нагадала про себе, і я усвідомив, що не зможу працювати в такому вигляді, адже у мене на сорочці була велика пляма від кави, і її нічим не відтерти. Я взагалі не впевнений, що її можна відіпрати.

Можливо, я міг би відпроситися у начальника на пів години та швидко з'їздити додому, щоб переодягнутися, хоч і не хотілося далеко відлучатися, адже тоді настрою на роботу точно не залишиться. Я й так відпросився сьогодні на першу половину дня, щоб допомогти другові з переїздом. Анатолій Володимирович завжди йшов мені на поступки та виконував будь-які мої прохання, так само як я виконував його, а зараз уже стало ніяково просити більше.

Я вийшов із туалету, повернувся до офісу і застебнув сорочку наполовину, але це виглядало так безглуздо. Здається, мені варто було взагалі натягнути куртку і сидіти так.

Колеги вже стояли, вишикувавшись у шеренгу, і слухали накази Анатолія Володимировича, і, судячи з усього, він нічого хорошого не говорив, тому що вони застигли, ледь схиливши голови. Я рішуче попрямував до них, бажаючи ще щось почути.

Пончик говорив про плани на наступні кілька днів, які довелося скасувати, і був явно незадоволений, але варто було йому повернутися до мене і побачити пляму на моїй сорочці, як він зовсім забув, про що взагалі йшлося. Начальник відкрив рота, на секунду повернувся до своїх працівників і знову подивився на мене.

– Моя сорочка модніша, – підкреслив він.

– Це щоб вас не перевершити, – я вказав на пляму. – Каву випадково на себе перелив, мені б додому переодягнутися.

Анатолій Володимирович стомлено потер чоло, а потім глянув на решту працівників.

– З вами розмова закінчена, можете працювати далі, – він знову втупився на мене. – Ходімо в мій кабінет. У мене там валялася нова сорочка, жодного разу її не вдягав, думаю, тобі підійде. Якраз твій розмір.

– Впевнені? – скептично запитав я і ще раз оглянув його.

У Пончика був завеликий живіт, і у нас із ним безперечно різні розміри. Я в його речах просто потону. Але його, здається, нічого не бентежило, тому що він рішуче кивнув і махнув головою в бік свого офісу. Переконавшись, що я піду за ним, начальник попрямував до дверей.

Опинившись у його кабінеті, я ліниво озирнувся, не вірячи, що він справді покликав мене для того, щоб віддати свою сорочку. Чорт, та якщо я вийду зараз до колег, вони обсміються. Хоча з іншого боку, начхати. У мене не так багато комплексів. Не знаю, чи є вони взагалі в мене. Я, як міг, намагався ставитися до життя простіше, а потім сотні разів перекручував той поцілунок, думаючи, чи варто було взагалі починати. І вже не спрацює той факт, що нічого не змінити.

Пончик рушив до своєї шафи й дістав звідти невелику коробочку, де була запакована сорочка. Її справді жодного разу не відкривали – вже добре Він простягнув її мені.

– Знав, що знадобиться.

– Ви після того випадку запасні комплекти сорочок у себе зберігаєте? – усміхнувся я.

– Ні, це був подарунок, але я подивився на розмір, і він мені трохи малий. Навіть відкривати не буду. Тобі буде завеликий, але можеш залишити собі, все одно вона мені не потрібна.

– Який милий презент від начальства, – посміхнувся я. – А головне, потрібний.

– Давай переодягнися, покрасуйся перед колегами, а потім повертайся. У мене до тебе важлива розмова. І Аню прихопи.

– Тільки не кажіть, що ви нас звільняєте, – видав я, хоч і не вірив у це. Але з іншого боку, навіщо ще нас можуть викликати? Навряд чи ми накоїли щось жахливе за ці кілька днів. А про пунктик, що заборонені стосунки між колегами, нічого не було. Так що, по суті, ми нічого не порушували. І знову я встиг перекрутити сотні варіантів, поки чекав на відповідь, тому що Пончик не поспішав говорити.

– Ось як повернетеся, тоді все і розповім.

Більшого я не питав, просто подякував за сорочку і вийшов. Колеги зацікавлено поглядали на мене, але я не став нічого пояснювати й рушив до вбиральні переодягатися. Боюся уявити, як це виглядає, навіть смішно стало. Але це безумовно краще, ніж ходити з такою жахливою плямою. Я розпечатав річ і оглянув, на вигляд завелика, але треба ще поміряти. Сорочка була біла з сірими ґудзиками, що здавалося трохи строкатим, але знову ж таки вибору в мене не було.

Скинув свою сорочку і надягнув цю. Дійсно, завелика була навіть у рукавах, довелося трохи підкотити. Також я застебнув її майже повністю, але зверху теж було багато місця, та й знизу – чорт забирай, вона прикривала мій зад і була майже як сукня.

Спочатку я подумав, що все ж таки краще ходити з плямою з-під кави, а потім згадав, як носять сорочки деякі модники, і вирішив поекспериментувати. Знизу трохи підкотив, заправив шматочок тканини у штани, підтягнув, а з іншого боку вона так і залишилася, але тепер візуально сорочка виявилася коротшою. Розстебнув зверху кілька ґудзиків, недбало засукав рукави, і ось я вже не нудний офісний планктон, а типовий модник. Ще підвороти на штанях зробити й можна на показ мод. Я засміявся від таких думок, розтріпав волосся, а потім рішуче вийшов із туалету і повернувся до офісу.