Розділ 24

Аня

Ми зайшли до вбиральні, де в маленькій кімнаті було пару раковин і велике дзеркало. Туалет був спільний, не ділячись на чоловічий і жіночий, що іноді викликало ніяковість, але зараз це було вже неважливо.

Я підставила червону долоню під холодну воду і відчула полегшення, потім подивилася в дзеркало і помітила позаду Андрія, який розстібав сорочку. Напевно, варто було б залишити його самого і вийти, але чомусь мені вже не хотілося йти.

– Пробач, – видихнула я. – Наступила на шматочок «дощику», злякалася і... – я махнула рукою і посміхнулася від комічності ситуації. – А ти поруч. І взагалі, міг би дотримуватися хоч якоїсь дистанції, бо в мене була гаряча кава.

– Можливо, мене навіть кава не зупинить, – смикнув бровою Андрій.

– Знову ти мене бентежиш, – скривилася я. – Я взагалі-то дбаю про наше робоче середовище і роблю вигляд, ніби нічого не було. Раджу тобі вчинити так само.

– О ні, у мене з'явився новий привід знущатися з тебе. Звісно ж, я його не втрачу.

Я усміхнулася у відповідь на його милу посмішку – навіть серйозне обличчя втримати не змогла.

Андрій розстебнув сорочку повністю, а я намагалася не дивитися на його підтягнуте тіло, яке так і приковувало мої погляди. Він підставив долоні до холодної води й через кілька секунд притиснув їх до грудей, де виднівся червоний слід. Розслаблено видихнув, потім повторив так знову і знову. Мені справді стало шкода, що все так вийшло. Його біль відчувався якось надто гостро. Я навіть про свою долоню забула, а може, тому, що менше постраждала.

Я спостерігала за його діями, і коли ми зустрілися поглядами, усвідомила, що не варто було так витріщатися на нього. Хоча в цей момент у мене вже не було жодних заборонених думок, просто задумалася. Але навряд чи він у це повірить, бо, безперечно, в мене обличчя було таке заворожене, що ледь слинки не текли.

– Легше? – схвильовано запитала я, коли він відступив від раковини.

– Ага, а тобі? – запитав Андрій.

У момент його занепокоєння, коли він не відривав від мене погляду, я раптом усвідомила, які гарні в нього очі. Навіть відвертатися не хотілося. Ми тупо витріщалися одне на одного. Минуло лише кілька секунд, але здавалося, ніби ціла вічність. Не знаю, що могло б статися далі, як раптом почувся голос Пончика:

– Чого це ви тут робите? – він зупинився біля відчинених дверей.

Я відступила на пару кроків від Андрія й отямилася, уявивши нас з боку. Він стояв у розстебнутій сорочці, я зовсім поруч, і мої руки... Я не торкалася його, але могло здатися, що було й таке.

– У мене опік, – видав Андрій і повернувся до нього.

– Я, звісно, розумію, що ви молоді люди гарячі, але давайте хоча б не тут, – із доброю насмішкою видав Анатолій Володимирович.

Я вже відкрила рота, щоб заперечити, але він встиг піти. Тут не зрозумієш, справді надумав собі щось зайвого чи знову знущається. Але виправдовуватися настрою не було, я відскочила від Андрія подалі, щоб ніхто більше нічого не подумав, і вискочила з туалету.

Задля уникнення чуток, краще взагалі до нього не підходити. За сьогоднішній день вже стільки всього сталося. Досить...