Розділ 23

Аня

Варто було згадати Андрія, щоб він з'явився. У світло-блакитній сорочці, з трохи розпатланим темним волоссям, він закочував рукави й прямував до свого столу. Кинув на мене короткий погляд і знову втупився прямо перед собою, а я розгубилася. Сподіваюся, в цей момент у мене не було надто дурного обличчя.

– Вам ще не набридло працювати? – голосно запитав Кирило і відірвався від екрана.

Я вже хотіла щось сказати, як почувся голос нашого Пончика з його кабінету:

– Ну давайте, відповідайте! – донеслося з-за зачинених дверей.

Усі присутні зареготали, і я разом із ними. Звісно, він би не став сваритися через неправильну відповідь, ми могли лише з нього посміятися. Тим більше за пів хвилини він і сам вийшов із кабінету і, побажавши нам вдалого відпочинку, рушив до дверей. Ймовірно, знову зібрався до ресторану навпроти, де він зазвичай проводив ланч.

Я потерла скроні й відкинулася на спинку комп'ютерного крісла. Гліб уже тягнувся в рюкзак за печивом, Сніжана дістала помаду, аби підфарбувати губи. А я вирішила, що без кави тут не обійтися, тому що чомусь досі хотілося спати.

Варто було мені підвестися і зробити кілька кроків до кавомашини, як я натрапила на Андрія, який теж до неї йшов. Краще б обійшлася без напоїв, але відступати було пізно – інакше подумають іще, що я від нього бігаю. Я тихо видихнула і рушила далі.

Він вирішив зробити каву сам, мені просто потрібно було взяти стаканчик.

– Сумував за тобою, – тихо сказав Андрій, не дивлячись.

Я сподівалася, що мені просто почулося, і не варто на це реагувати. Про всяк випадок обернулася, переконатися, що ніхто цього не чув, а потім усе ж таки відповіла:

– Знову знущаєшся?

– Намагаюся бути максимально чесним, – посміхнувся Андрій. – Тобі не подобається щирість у людях?

– Мені не подобається твоя щирість, – я рушила ближче до нього і вказала на нього пальцем.

– А я вирішив, що зараз саме час поговорити. Чи ти далі плануєш від мене бігати?

– Я не збираюся від тебе бігати, – фиркнула я. – Мені взагалі начхати.

Кава була готова, я підставила свій стакан, який повільно наповнювався, а я в цей час повернулася до Андрія. Хотіла ще щось сказати, як раптом він провів пальцями по моїй вилиці, заправивши пасмо волосся за вухо, а в мене знову шкіра вкрилася мурашками. Захотілося відскочити, але водночас щось миле й ніжне було в цьому жесті.

– Начхати, кажеш, – шепотів він, коли я брала каву. – Навряд чи ти будеш такою ж байдужою, якщо ми повторимо все знову.

Мене зводив з розуму його тихий голос – він на мене діяв так дивно, що я боялася навіть саму себе. Я сіпнулася, бажаючи відскочити від нього, як раптом наступила на щось позаду себе, і мій стакан здригнувся. Андрій, немов злякавшись мого падіння, хотів підхопити мене, але в цьому була його помилка, тому що половина моєї кави пролилася на його сорочку. Причому це був окріп. Я відчула, що обпекла свою руку, але бачила тільки пляму на його грудях, усвідомлюючи, що там це відчувається болючіше.

– Пробач, – видихнула я, і вперше в моєму голосі лунала щирість. – Боляче?

– Та дурниця, – Андрій відтягнув тканину сорочки, щоб не так пекло, і подивився на мої руки. – А тобі?

Я ледве втримала гарячий стакан у руках і не впустила його. На підлозі було пролито трохи кави, але, думаю, з цим можна розібратися потім. Зараз мене більше хвилювала моя обпечена рука та його... груди. Як би дивно це не звучало.

– Потрібно під холодну воду, – кинула я на ходу й обернулася, сподіваючись, що Андрій піде за мною.

Також я встигла вловити погляди решти колег. Вони хвилювалися за нас, іноді перезираючись, але не втручалися.