Розділ 21

Андрій

– Поговоримо? – не стримався я і трохи наблизився до її вуха.

– Ну, якщо тобі є що сказати, – відповіла Аня, дивлячись на інших. – Бо особисто мені нічого.

Мені й самому зараз нічого було сказати. Просто хотілося повторити це все знову. Навряд чи вдруге прокотить, хоча... я був упевнений, що вона б теж була не проти – просто боїться, що я не те подумаю. Та я, незважаючи на її опір, усе правильно розумів.

– Гаразд, ти маєш рацію. Перенесемо на потім, – додав я, сподіваючись, що на ранок у кабінеті начальника не лежатиме звільнення за власним бажанням на її ім'я. Хтозна, чого від неї можна очікувати...

Банкет тривав не так вже й довго. На годиннику була восьма вечора, але багатьох від танців і співу почало хилити на сон. Тепер вони сиділи за столами, пили воду і тягнулися до закусок. Я теж зголоднів у зв'язку з останніми подіями. Тільки ось це був трохи інший голод, і їжею його не втамувати.

Деякі вже почали викликати таксі та збиратися, але я не поспішав. Все одно вдома робити нічого, хоч і відчував таку ж утому. Залишилося бажання просто лягти спати.

Аня зі Сніжаною теж почали збиратися: намотували шарфики, вдягали верхній одяг. Були також кілька людей, які збиралися гуляти до ранку і навіть не думали нікуди їхати, але я був не з таких, тому теж вирішив, що саме час покинути це місце. І хоч завтра вихідний, не хотілося пропустити його тим, що спатиму цілий день.

Попрощавшись з усіма, я вийшов на вулицю, застібаючи куртку, і побачив Аню зі Сніжаною, які стояли біля зупинки та переминалися з ноги на ногу. Я чомусь думав, що вони вже поїхали, але все ж підійшов до них.

– Таксі чекаєте? – запитав я.

– Ага, – тремтячи, відповіла Сніжана.

– Я ще не викликав. Можемо всі разом на одній машині поїхати, я плачу.

Аня мовчала і навіть не думала відповідати. Невже вона тепер зовсім зі мною розмовляти не буде? Це було б дуже сумно. Не хотілося б припиняти наші суперечки. Та я заради них на роботу рано прокидався.

– Ну давай! – видала Сніжана, глянувши на подругу. – Ми ж не проти? – вона не стала чекати відповіді й сама кивнула. – Не проти.

Машина приїхала за кілька хвилин. Ми зайняли свої місця. Я сів спереду, поруч із водієм, і вирішив, що спочатку завеземо дівчат, а потім уже мене. Чомусь боявся ввечері відпускати їх із невідомим водієм одних.

Вони зрідка про щось перемовлялися, ймовірно, обговорюючи когось із колег, але я не слухав. Тихо грала музика і перебивала все, що вони казали. Та й зараз мене це мало хвилювало. Навряд чи вони б обговорювали наш поцілунок. На все інше мені було начхати. Та я чомусь упевнений, що Аня не розповіла б про це навіть своїй найкращій подрузі. І я б нікому не розповів. Складно виносити таке на самоті. Можливо, просто варто було поговорити з нею самою, але, здається, ми обоє поки до цього не готові. Я, чорт забирай, ніяк не можу розібратися в собі. Хоча, здавалося б, усе дуже просто. Вона мені подобається. Але при цьому я до останнього сумнівався, що воно мені треба. Що воно їй треба.

Я вирішив не думати про це. Тільки не в машині. На це в мене буде ще ціла ніч, яку я не зможу спати – в цьому я був упевнений. Дівчата холодно попрощалися і вилізли з машини, а я назвав водієві свою адресу і почав шукати готівку.