Розділ 18

Аня

Я вийшла в невеликий коридорчик, де було кілька дверей із табличками, що вказували на вбиральні. Зачинилася, відкрила кран, умилася крижаною водою і втупилася у своє відображення. Попри втому і жар, я виглядала так само добре. Волосся трохи розтріпалося, але в очах був якийсь підозрілий блиск. Ну не могла ж я... закохатися?

Через кілька хвилин я вийшла, але повертатися до решти не стала. Хотілося ще трохи провітрити мізки, тому я рушила до дверей, що, за моїми розрахунками, вели на терасу. Колись давно я вже була тут, але з останнього разу багато чого змінилося. Я навіть засумнівалася, чи туди йду, тому що тут, здається, добудували зайвого.

Відчинивши двері, за якими мене мав чекати прохолодний дворик, я опинилася в ще одному приміщенні. Тут були вікна від підлоги до стелі, в яких відбивалося світло ліхтарів. За ними справді виднівся парк, маленький замерзлий ставок і кущики, покриті снігом. Доріжка була, але через замети неможливо було точно оцінити це місце. Я була впевнена, що влітку тут дуже гарно, та й взимку, незважаючи на приховану снігом красу, моя уява працювала на повну.

Мені подобалося спостерігати за ледь помітним снігопадом. До мене долітало тьмяне світло від лампи, і я бачила своє розмите відображення у склі, але намагалася не фокусуватися. Дихала трохи глибше, потім відчинила одне вікно. Можна було вийти на вулицю, але я не стала: відчула різкий холод. Шкірою пробігли мурашки, я здригнулася, але ще пів хвилини стояла біля відкритого отвору, вдихаючи свіже, морозне повітря.

До мене доносилися крики та спів колег, а також із вулиці чулися привітання якоїсь іншої компанії – вони голосно сміялися. Навіть така деталь додавала настрою.

Коли я зачинила вікно, позаду мене грюкнули двері. Я різко обернулася і побачила Андрія. Він неквапливо поправив волосся, відкинув його назад і глянув на мене, наче не очікував побачити тут.

– Теж утекла? – запитав він.

– Типу того, – відмахнулася я. – Ти хотів побути сам? Я вже йду.

Я зробила кілька кроків і думала піти, але Андрій схопив мене за зап'ястя.

– Ні, не йди, – тихо попросив він.

– Не найприємніша компанія, – посміхнулася я.

– Кому як.

Я зупинилася та глянула на Андрія, який неквапливо пройшовся до вікна. Мабуть, йому теж захотілося насолодитися цими краєвидами. Я вже не розуміла, що взагалі тут забула, але щось не дозволяло мені піти. А може, я просто чекала, що Андрій ще скаже.

– Не розумію, що зі мною відбувається, – раптом промовив він.

– Чому? – посміхнулася я, намагаючись приховати тремтіння.

Він повернувся до мене і якийсь час дивився, не кліпаючи. Наче це був німий натяк, але я боялася давати волю фантазії, бо в глибині душі, здається, здогадувалася, що він мав на увазі.

Андрій підійшов ближче, а я зробила крок назад. Дарма я тоді не пішла, тому що зараз його присутність починала мене напружувати.

– Не можу викинути тебе з голови, – видав він.

– Здається, нам треба просто менше спілкуватися, – я розуміла, що це найбільш безглузде рішення, але мусила сказати хоч щось. Я просто розгубилася від такої різкості.

– Не треба менше. Ти поглинула всі мої думки, чорт забирай, я вже не знаю, як до тебе ставитися.

Я ледве приховала усмішку. І що на це відповісти? Окей? Гаразд? Хочеш ще одну тарталетку?

– Навряд чи зможу тобі якось у цьому допомогти, – невпевнено почала я, зробивши ще пів кроку назад.

– Зможеш, – рішуче кивнув він. – Точно зможеш.