Розділ 17

Аня

Я відкинулася на спинку і відчула легкий дотик до плеча. Від несподіванки ледь не сіпнулася, але лише завмерла, усвідомлюючи, що відбувається. Андрій просто сидів, поклавши руку на спинку диванчика так, що, коли я до неї притулилася, це стало схоже на випадкові обійми.

Спочатку я ледь відчувала його руку, але потім він провів пальцями по моєму плечу. Стало так хвилююче, серце забилося частіше. На мить захотілося присунутися, втиснутися... Від нього так приємно пахло. Чоловіком. Здається, я зовсім збожеволіла.

На щастя, Андрій був захоплений прослуховуванням караоке і навряд чи помічав моє збентеження. Я теж намагалася виглядати розслабленою, сміялася і плескала в долоні, як і інші. Кілька разів ми всі теж долучалися до співу, але в основному надали сцену нашим головним співакам цього вечора.

Я зробила кілька ковтків прохолодного напою, але щоки горіти менше не стали. Коли я знову відкинулася на спинку, відчула, як пальці Андрія вимальовують на моїй шкірі якісь візерунки. Ледь помітно, при цьому іншою рукою він тримав келих і вслухався в розмову хлопців навпроти. Наче й не помічав, що робить, а в мене вже жар по всьому тілу пройшовся. Та він знущається...

– Порушуєш мій особистий простір, – видихнула я.

Не думала, що він почує це за гучним сміхом колег, але Андрій присунувся до мене ще ближче, і його рука вже відкрито лежала на моєму плечі. Але я не відсторонилася – лише подивилася в його очі, які були так близько. Моє серце вже не витримувало, воно рвалося назовні, аби втекти звідси. Це було нестерпно.

– А так? – посміхнувся він.

– За тобою вже виїхали, – процідила я. – Розумію, що тобі подобається мене бісити, але можна це робити хоча б словами?

– Набридло словами, пропоную вийти на новий рівень, – смикнув бровою Андрій.

Знову я скривилася, бо потрібних слів не знайшлося. А я просто не знала, як ще пояснити той факт, що мені подобалися його дотики, його погладжування, його долоня на моєму плечі... його дихання, що обпалювало шкіру.

Я не стала відсторонюватися, сподіваючись, що він одного разу сам прибере руку. І нарешті це сталося. Але тільки для того, щоб налити собі соку.

– Будеш? – Андрій повернувся до мене з графином.

– Давай, – я підставила свій стакан.

Андрій налив трохи апельсинового соку, і я вже збиралася пити, як він стукнув своїм стаканом об мій зі словами:

– За те, щоб у примиренні ми знаходили стільки ж задоволення, скільки й у сварках.

Таке я не стала коментувати, хоч і гадки не мала, як це – спілкуватися з ним нормально, намагатися знаходити компроміси й поступатися одне одному. Спроби були, але ні до чого не призвели.

Я випила сік ледь не одним махом, але легше не стало. Обличчя горіло, до щік приливав жар, а серце билося з шаленою швидкістю. Здається, мені потрібно на повітря, тому що в таких умовах без перепочинку досить складно.