Розділ 16

Аня

– Пропоную випити за зустріч! – Анатолій Володимирович встав із келихом і оглянув своїх працівників. – І ні, на роботі ви мені не набридли. Я все так само радий вас усіх бачити. Сподіваюся, наступний рік буде не менш продуктивним.

Ми теж підвелися, цокалися та сміялися, і я нарешті змогла розслабитися й відкинути всі ці непотрібні думки.

– Сьогодні можете забути, що я ваше начальство. Не соромтеся у висловах, будьте собою! – продовжив Пончик. – На ранок я все забуду.

– Який у нас усе-таки чудовий начальник, – шепнула Сніжана, коли ми знову сіли.

– Він просто не змушує тебе бігати заради нього по всьому місту, – схилився до неї Андрій.

– Змушує максимум у сусідню пекарню, – зазначила вона. – Значить, мені ще пощастило. З мене не зробили робота на побігеньках.

– Зате я слухняний, коли треба, – посміхнувся Андрій, знизивши голос до шепоту.

При цьому я відчула, як стикнулися наші передпліччя. Здавалося, що цей шепіт був адресований саме мені.

«Та якби ж слухняний!» – подумала я.

Жодного разу не було випадку, щоб Андрій мені поступився або прийняв мою думку. Хоча я, напевно, і сама б розгубилася, якби він це зробив. Було б надто незвично.

Нарешті розмови трохи вщухли, і можна було поїсти. Стіл буквально ломився від їжі. З основного – картопля і м'ясо, багато легких салатів і тарталетки з різними начинками. Я бачила пару красивих графинів із компотом.

Я їла не поспішаючи й вслухалася в рідкісне бурчання Сніжани. Нібито м'ясо їй не сподобалося – сухувате. А сама вона, звісно, може приготувати краще. Але я від нервів так зголодніла, що жувала й абсолютно не хотіла розмовляти. Я слухала, про що сперечалися Андрій та Гліб, який сидів поруч із ним. Також поглядала на парочку навпроти мене, які про щось шепотілися і скоса дивилися на начальника.

І ось, хвилин за десять, цей самий начальник піднявся з-за столу з легким кректанням і підійшов до колонок. Там стояв телевізор і сиділа пара працівників, з якими він почав розмовляти. Потім йому дали мікрофон. Тоді я зрозуміла: цей момент настав.

Наш бос обожнював співати – жити без караоке не міг. І будь-який корпоративний захід незмінно закінчувався саме так.

– Робимо ставки, хто з ним буде співати під кінець вечора? – почувся голос Кирила.

Я посміхнулася. Зазвичай це був хтось із чоловіків віку Пончика. Але я зовсім не вгадала, тому що, осушивши свій келих, до «сцени» вибігла Сніжана, а я злегка почервоніла, ніяковіючи за подругу. Хоча їй самій було весело: вона сміялася і підспівувала, але тільки слідом за начальником. Сама, схоже, ще не досягла потрібної кондиції.