Розділ 15

Аня

Настало Різдво і день корпоративу від нашого Пончика. Він обіцяв влаштувати справжнє свято, і я чомусь хвилювалася. Знову крутилася біля дзеркала в приталеній сукні, що підкреслювала фігуру. Рефлекторно втягувала живіт і знову оберталася. Світле волосся вже було накручене, очі підведені стрілками та легкими тінями. Трохи пудри, щоб вирівняти тон шкіри.

Я справді подобалася собі й відчувала багато впевненості. Готова і світ завойовувати, і, можливо, хлопців. Хоча у нас нема кого. Можливо, хтось з іншого відділу прийде, ну і плюс наші. Кирило з Глібом мене не цікавили, Андрія викреслюємо. Хоча… мені подобалося ловити його погляди. Навіть не знаю, як до цього ставитися. З одного боку, дратує, а з іншого – дратує, коли не дивиться, коли не реагує. Здається, потрібно просто менше з ним спілкуватися.

Сніжана писала, що теж майже готова. Вона запропонувала заїхати до мене на таксі, і ось знову від неї прийшло сповіщення, що вона вже в машині. Значить, треба поспішати.

Я схопила сумку і кинулася взуватися. Ще раз глянула у дзеркало і побігла на вулицю. Ліхтарі вже освітлювали вулицю, сніг падав, додаючи атмосфери. Мені подобалося спостерігати за цим – я ледь відвела погляд від снігопаду. І ось переді мною пригальмувала машина таксі.

– Залазь, – висунулася у вікно Сніжана.

Я плюхнулася на задньому сидінні поруч із подругою.

– Ой, який приємний аромат! – вона принюхалася. – Цим точно можна запам'ятатися. Я думаю, тобі терміново потрібен хлопець. Ти надто нудно живеш.

– Так і тобі потрібен, – заявила я.

– У мене є. Іноді два.

Я пирснула від сміху, а потім усвідомила, що це був не жарт. Поправила волосся і виглянула у вікно, побачивши місто, прикрашене гірляндами. Ми проїжджали повз велику ялинку – щороку вона була однакова, але від цього не менш прекрасна. Я навіть на мить перестала слухати подругу.

Доїхали ми швидко. Це був ресторан, який належав брату нашого начальника, але й сам Пончик там, здається, міг командувати. Кілька разів ми вже бували тут, але не як повноцінні гості корпоративу, а радше просто зазирали одним оком. І ось сьогодні цей заклад мав стати повністю нашим.

Чорні двері з витонченим золотистим написом французькою. Вчитуватися не стала, та й не факт, що зрозумію, – ми просто зайшли всередину. Пройшли повз гардеробну, де вже висіло кілька курток. Свої речі вирішили залишити там само.

– Ой, як тут атмосферно! – розмірковувала Сніжана. – Сподіваюся, буде смачно.

– І не надто гучно, – додала я, кивнувши на приглушені звуки, що доносилися з-за дверей.

Ми пройшли вперед. В основній залі стояв один довгий стіл, за яким помістилося б багато людей. Біля вікна вже стояв начальник і розмовляв з Андрієм та кількома чоловіками із сусіднього відділу. На столах майже все було готово: кришталь, тарілки, маленькі різдвяні композиції з ялинових гілок і червоних свічок. Офіціант раз у раз приносив страви з кухні.

– У такий вечір і працюють, – похитала головою я, дивлячись на метушливого хлопця. – Жах.

– Впевнена, їм переплачують у пару разів. Ну, або у них потім буде кілька вихідних за один цей вечір, – розмірковувала подруга. – А є люди, які просто не вважають це святом. От ми з тобою... не сидимо з родиною, а тут.

– Тому що тут веселіше! – усвідомила я. – От коли Пончик почне в караоке горлати свої різдвяні хіти, тоді я точно визнаю, що день вдався.

Ми підійшли ближче, і нас нарешті помітили. Андрій обернувся і на мить застиг, оглядаючи нас зі Сніжаною з ніг до голови.

– Так, майже всі у зборі, – прокоментував Анатолій Володимирович і втік на кухню, щоб нагадати про якесь замовлення.

Ми зі Сніжаною перезирнулися. А ще мені стало ніяково від пильного погляду Андрія. У звичній білій сорочці та штанах він мав бездоганний вигляд. Гарний, але я намагалася не звертати уваги. Він і на роботі так виглядає, нічого особливого.

– Привіт, шановні пані, – промовив він, зупинившись зовсім поруч. – Ви маєте чудовий вигляд.

Я злегка скривилася від цієї зайвої люб'язності. Спіймавши себе на тих самих лякаючих думках про нього, усвідомила, що найкращий спосіб – це уникати його. Тому я вирішила пройтися рестораном й усе роздивитися. Якраз тоді зайшла ще одна компанія – ті, хто працював із нами, але поверхом нижче, і бачилися ми не щодня. Я привіталася і продовжила огляд.

Усе було в темних тонах, виглядало багато і вишукано. Дорогі лампи, де освітлення було майстерно відрегульовано, створювали затишні напівтони. Чорні штори на великих вікнах, за якими мерехтіли новорічні вогні міста. Далі виднівся коридорчик, звідки, ймовірно, можна було вийти на вулицю.

Колеги вже розмовляли, сміялися і жартували, наче до цього не було нагоди поспілкуватися, і, звісно, підколювали нашого Пончика. Я не стримала посмішки, а потім все ж підійшла до нашої компанії.

– Де сядемо? – запитала в мене Сніжана. – Уже майже всі наші зібралися, і час займати місця.

Я вказала на центр столу, що був із боку вікна. Ми рушили туди. Тільки от замість звичайних стільців тут стояли якісь модні диванчики. Займати центральне місце було незручно, але відступати стало пізно. Ми зі Сніжаною почали повільно протискуватися до середини. Я відразу зрозуміла, що для того, щоб потім вибратися, доведеться потурбувати купу людей.