Розділ 14

Андрій

Я не очікував, що Аня так легко погодиться зі мною поїхати. Одне діло – після тієї вимушеної прогулянки, коли сил не було, але зараз вона цілком могла відмовитися. Здається, у нас таки є шанс потоваришувати.

Аня розправила своє пальто, озирнулася довкола й рушила слідом за мною до парковки.

– Сподіваюся, на сьогодні злі жарти скінчилися? – запитала вона, наздогнавши мене.

– І я теж сподіваюся, – я відчинив перед нею дверцята.

І ось ми опинилися в моїй машині, де було трохи тепліше, ніж на вулиці. Відчувався запах свіжості, шкіряної оббивки та ледь вловимий аромат квіткових парфумів. Я вдихнув на повні груди, ніби не бажаючи втрачати цей момент. І сам не розумію, що зі мною коїться...

Я завів машину і поїхав. Спершу волів мовчати, щоб не відволікатися, але мені не вистачало розмов з Анею. Здається, що їх завжди буде мало.

– Коли поїдемо на твою ковзанку? – я на мить повернувся до неї.

– Я ще від попереднього разу не відійшла, – заявила вона. – Давай перед наступним Новим роком.

Від її байдужого голосу і ледве стримуваної посмішки я розсміявся. Ще рік чекати? За цей час без нас точно ухвалять рішення.

– Тоді оберемо мій варіант, і всі щасливі.

– Ну, крім відпочивальників, – скривилася вона.

– Давай хоча б тут не будемо про роботу, – попросив я, усвідомивши, що обрав не найкращу тему.

– Але нам більше нема про що розмовляти.

Я не відразу знайшов, що відповісти. Але вона має рацію. Звісно, можна торкатися особистих тем, обговорити колег, але ми ніколи цього не робили – для нас це дивно. Ми не друзі, щоб про щось таке говорити. Наш максимум – це обговорювати ідеї одне одного з неприємною критикою.

– Ти просто не хочеш, – заявив я. – А могла б розповісти щось про себе. Раптом я знайду причини, через які ти така токсична.

Вона подивилася на мене з усмішкою.

– У тебе я таких причин не знайду, тому що твоя токсичність у тебе в крові. А про себе розповідати не буду, хто знає, в яких цілях ти можеш це використати.

– Не довіряєш, виходить, – підкреслив я.

– Тобі просто жодного разу не знадобилася моя довіра, – нагадала вона. – Зупини тут, я ще до магазину зайду.

До її будинку, якщо не помиляюся, залишалося кілька хвилин. Може, вона втекти вирішила, чи справді щось було потрібно. Я все ж таки з'їхав на узбіччя.

– Побачимося на корпоративі, – буркнула Аня і вийшла. – Дякую, що підвіз, – кинула на прощання.

Я посміхнувся від думки, що вона вперше сама мені подякувала. Далі поїхав додому, припаркував машину біля під'їзду і пішов до дверей. Будинок був обгороджений, в'їзд тільки для своїх, та й гаражів тут поблизу не було. Але поки якось обходився без нього.

Я піднявся на свій поверх, дістаючи з кишені ключі, і сповільнився, помітивши, що якась дівчина в червоному пальті натискає на дзвінок моєї квартири. Я навіть розгубився, потім відкашлявся і підійшов ближче.

– Маринко? – фиркнув, побачивши свою колишню. – Звідки ти тут?

Дівчина з великими сірими очима і губами, що стали більшими з часу нашої останньої зустрічі, обернулася.

– Та ось, у твоїх краях була. Вирішила зазирнути.

Я знав, що вона буває тут часто, бо працює, але чому саме зараз? Мабуть, щось від мене потрібно. А може, вирішила спробувати повернути стосунки. Я навіть точно не пам'ятаю, чому ми їх припинили. Просто в один момент втратили інтерес. А зустрічалися ми майже пів року. Давно це було. Я встиг забути про її існування, а тут...

– Пустиш? – вона смикнула бровою.

Тоді я усвідомив, що застиг біля дверей, наче чекаючи, коли вона піде. Некультурно буде проганяти дівчину, тому все ж таки впустив у квартиру.

Вона зайшла і за звичкою ввімкнула світло. Не забула, де вимикач. Я скинув черевики й почав розстібати куртку, поглядаючи на неї. Не люблю непроханих гостей.

– Скажеш, навіщо прийшла?

– Чаєм напоїш?

Я стиснув зуби. Хотілося відповісти щось грубе, але лише кивнув. Ось тоді й поговоримо.

Відразу попрямував на кухню і поставив чайник. Марина зупинилася у дверях. Уже стояла без верхнього одягу. У блузці, що підкреслювала груди, і в джинсах із завищеною талією. Я б назвав її гарною, але, здається, мої смаки почали змінюватися.

– Та годі тобі, – раптом заговорила вона. – Так дивишся на мене, ніби ми вороги. А ми з тобою навіть розійшлися друзями.

– Ми просто перестали спілкуватися, – нагадав я.

– Тому що твоя чортова робота...

Ну от... ще одна дівчина, яку відштовхнула моя робота. Це якесь прокляття.

– Якщо ти прийшла мені нагадати, то я й сам знаю, що робота для мене так само на першому місці.

Марина насупилася. Пройшлася туди-сюди, змахнувши руками.

– Зовсім за цей рік не змінився.