Розділ 13

Аня

У мене завжди виділявся гормон щастя, варто було тільки трохи покричати на Андрія, зараз же в грудях щось переверталося. Стало страшно. Раптом я помираю? Ну не могла ж мені подобатися його присутність?

Я, звісно, іноді помічала, що він гарний. Але це якби я його не знала, якби не пропрацювала з ним п’ять років, якби не бачила його сонну пику вранці. Тоді, можливо, я могла б придивитися до нього. Але в таких умовах було складно розгледіти в ньому чоловіка. Тільки ось, здається, я змогла.

Якого біса він взагалі почав скорочувати дистанцію? В ідеалі ми повинні бути в різних приміщеннях, у різних містах, і тоді вуха присутніх точно не постраждають, а він підходити почав.

Я струснула головою від дурних думок.

– Я вже наговорилася з тобою. Нехай нас випускають, – сказала я, притиснувшись до дверей.

– Думаю, нас би випустили, якби ми помирилися.

– Такого не буде, – видала я. – Максимум на пів дня, і то, якщо ти купиш мені гарячий шоколад.

– На жаль, зараз мені це ніяк не допоможе, – Андрій сів у комп’ютерне крісло і покрутився. – І їх підкупити я теж не зможу. Є варіант – мовчати. Тоді вони злякаються, чому ми притихли, і захочуть перевірити.

– Подумають, що ми повбивали одне одного, – несподівано засміялася я. – Але варіант непоганий.

– Хочеш присісти? – смикнувся Андрій. – Вставати не буду, але можеш сісти мені на коліна.

Я скривилася, показуючи все, що думаю про нього, і пройшлася туди-сюди. Знову занервувала, навіть не знаю, про що з ним говорити, коли ми наодинці. Ми вміємо тільки сваритися, а тут начебто вже в усьому розібралися.

Я прислухалася. Було тихо, іноді чулися розмови колег. Зрадники. Помщуся кожному. Тобто... це я зараз так думала, варто мене випустити, як пробачу їм усе. Але коли це буде?

– Про що задумалася? – запитав Андрій. – Якщо набридло тут сидіти й не працювати, можу спробувати витягнути нас звідси.

– Давай, – видихнула я.

Він піднявся з крісла і підійшов до найвищої шафи. Зверху намацав щось, дістав і рушив до дверей. Я уважно стежила за його діями, поки не усвідомила, що він дістав ключ.

– Серйозно? – нервово посміхнулася я. – Увесь цей час ми могли вийти? І ти не сказав?

– А ти не питала, – видав Андрій і відчинив переді мною двері.

Хотілося товкти його кулаками й кричати, бо важко мені було перебувати в закритому просторі без можливості вийти, а виявляється, він просто не хотів... Ніколи не зможу зрозуміти цю людину.

Ми вийшли в коридор і повернулися в офісне приміщення. Було тьмяно, ми бачили тіні на стінах і вже тоді зрозуміли, що колеги ввімкнули гірлянду на ялинці. Тепер вони стояли, притулившись до одного зі столів, і дивилися на це видовище. Навіть нас не одразу помітили.

Іграшок було по мінімуму, здається, таки домовилися. На стінах трохи мішури, а ось конфеті іноді валялося, але зовсім його не позбутися.

– Так ви самі вибралися? – обурено запитав Кирило. – Ми думали вас ще пів години там потримати.

– Я тебе потім як... – процідив Андрій. – Ми помирилися, можете більше не зачиняти нас.

Андрій обійняв мене за плече, різко притиснувши до себе. Мені в ніс ударив приємний аромат його парфумів, а рукою я випадково торкнулася його грудей і відразу відсторонилася. Знову не дотримується дистанції й змушує мене червоніти. Я ступила крок убік і скрикнула, злякавшись тіні, що стояла поруч.

– Ти чого кричиш? – це був Анатолій Володимирович. – Гарно зробили, мені подобається.

Він стояв, зчепивши руки, і продовжував милуватися ялинкою, а я пішла й увімкнула світло. Бо відчувати чиюсь присутність за спиною стало страшно. Коли стало світло, бос дістав зі свого кейса невеликий аркуш.

– Значить так, завтра вихідний, відпочиньте як слід. А ось двадцять п’ятого о шостій вечора чекаю вас у своєму ресторані.

– У вас немає ресторану, – підколов його Гліб.

– Ну так, він належить моєму старшому братові, а отже, і мені, – посміхнувся він і рушив до кабінету. – Можете раніше піти, ви мені тут сьогодні більше не потрібні.

Щаслива таким збігом обставин, я рушила до свого столу. Скинула речі в сумку і пішла за пальто. Сніжана не поспішала і про щось сперечалася з Кирилом, тому я врешті махнула рукою і не стала її чекати.

Вийшла на вулицю, де танув сніг і відразу ж падав новий. Магазини були прикрашені гірляндами й неоновими вивісками, а з пекарні навпроти розносився аромат імбирного печива.

– Підвезти? – позаду я почула глузливий голос Андрія.

– Ліміт спілкування з тобою на сьогодні вичерпано, – відповіла я.

– Зазвичай вдруге не пропоную, але сьогодні запитаю. Точно?

Я різко розвернулася, він якраз зупинився біля доріжки, що вела на парковку. Хотіла відповісти щось грубе, а потім різко кивнула.

– Гаразд.