Розділ 12

Андрій

Краєм ока я помітив, що колеги майже прикрасили ялинку і встигли прибратися, а на нас уже не звертали уваги. Тому можна було відійти ненадовго.

– Там усе є, зараз доведу, – я заштовхнув Аню в архів, де було кілька шаф і купа паперів. Також там стояв комп’ютер, за яким іноді працював хтось із нас у другу зміну, але здебільшого ця кімнатка без вікон залишалася порожньою. Тут лежав товстий шар пилу, і відчувався дивний, важкий запах старого паперу. Але зараз мене хвилювали лише докази.

Аня не стала сперечатися й чекала, коли ж я знайду те, що шукав. Я перерив кілька полиць, дістав потрібну теку і підійшов ближче до неї. Ми стояли біля зачинених дверей, де горіла тьмяна лампа, і витріщалися в папери.

– Ось, тоді рішення щодо цих стін прийняли всі. І не такі вони тонкі, як ти кажеш – усіх усе влаштовувало. І вийшло набагато дешевше, але при цьому вони в міру шумопоглинальні.

– Ти нестерпний, – закотила очі вона.

– Переконав?

– Ні! Ти просто інші варіанти не шукав, а вони були!

Раптом ми почули, як клацнув замок. Я смикнувся до дверей, коли пролунав коментар Гліба:

– Задовбали сваритися. Нехай посидять, подумають, а ми поки каву в тиші поп’ємо.

– Давай, – погодився Кирило, і їхні голоси зовсім стихли.

– Гей! – кинулася до дверей Аня. – Випустіть!

Я лише посміхнувся.

– Твої крики точно не допоможуть.

– Твоя бездіяльність теж, – вона скосила на мене погляд.

Ми перезирнулися, усвідомлюючи, що опинилися не в найвигіднішому становищі. Звісно, я міг подзвонити начальнику і розповісти про це непорозуміння, але не став би цього робити. Ми з Анею самі винні. Уже всіх дістали зі своїми сварками, от і отримали по заслугах.

– Раз уже ми тут, пропоную ще раз переглянути документи й переконати тебе.

– Ні.

– Зі шкідливості все робиш? – я ступив крок до неї.

– І в думках не було, – вона схрестила руки на грудях.

– А якби на моєму місці був хтось інший? Упевнений, ти б охочіше прийняла його ідею. Ти просто любиш мене дратувати.

– Ні, – вона ступила ще пів кроку назад.

– Так, – я все наближався. – Це одне з твоїх хобі. І моїх теж, не приховуватиму. Але не весь же час нам із тобою сваритися, – я заправив пасмо її світлого волосся за вухо й побачив у її очах паніку.

– Ти стоїш занадто близько, – прошепотіла вона.

– Тобі щось не подобається? – посміхнувся я і, здається, чув її збите дихання. Невже хвилюється? Вона боїться залишатися зі мною наодинці? Забавно.

– Розмови, суперечки вічні, ти, – вона різко підняла на мене очі й відштовхнула долонями. Обійшла мене й опинилася біля дверей.

Я посміхнувся від її сміливості. Передам шоколадку тому, хто нас тут замкнув. Пара хвилин із нею наодинці видалася такою насиченою. Я вже не розумів, що й думати, але повітря в приміщенні іскрилося, у мене голова запаморочилася від її близькості. Здається, я вже божеволію.