Розділ 10

Аня

З ніг до голови мене обсипало цією клятою мішурою, я навіть очі боялася розплющити, аби не бачити того жаху. Але про наслідки подумаю потім. Зараз хотілося помсти, тому я теж рушила до коробки. Залишалося не так вже й багато, але я запустила цю мішуру у Сніжану та Кирила, потім знову, але вже в Андрія.

Не знаю навіщо. Просто захотілося. А то чого це він стоїть один чистий, у своїй білій сорочці, не зачеплений святом. Він посміхнувся, і в його очах я побачила виклик. Здається, мені кінець…

– Ні, – позадкувала я.

– Так, – його рука потягнулася до конфеті.

Тікати було єдиним варіантом; боюся, після його кидка мені вже нічим не позбутися цієї мішури. Я пробіглася навколо свого столу, а Андрій – за мною. Ми немов у «кішки-мишки» грали. Він не дозволяв собі кинути дощик одразу – мабуть, хотів точно знати, що все полетить на мене.

Через пару спроб утекти я зупинилася, сподіваючись перевести подих. Хотіла вже повернутися до інших, сподіваючись за кимось сховатися, але не встигла.

Андрій виявився швидшим. Він схопив мене за руку, а друга рука розсипала конфеті трохи вище нас. У підсумку, ми обоє опинилися в цьому дощику, але тепер мені було смішно. Я відчувала його гарячі руки, які притискали мене до себе, і ніяк не могла зупинити сміх, та й Андрій теж.

А потім я відчула, що ми летимо. Приземлилися на диван, тільки я сиділа на колінах Андрія, а він не поспішав мене відпускати.

– Я втомилася сміятися, – вимовила я і потяглася до його рук, сподіваючись, що він додумається їх розтиснути, бо це дуже скидалося на обійми.

– Круто ж, – видихнув він і пройшовся пальцями по моїх ребрах.

Через сміх я відчувала, як горить обличчя, серце вискакувало, і я вже ледь помічала той лоскіт, але рефлекторно смикалася. Було справді весело й все інше перестало існувати.

– Я на тобі сиджу, – нагадала я. – Нічого не бентежить?

– Ні, а тебе? – посміхнувся Андрій.

Знову я відчувала його дихання в шию й губилася. Нарешті він розчепив руки, і я вскочила. Розправила темну блузку, до якої прилипло трохи різнобарвної мішури, і подивилася на Андрія. Він, як ні в чому не бувало, сидів на дивані й посміхався. Захотілося чимось кинути в нього.

Потім я раптом згадала, що ми тут не самі, і повільно обернулася. Колеги дивилися на нас, не кліпаючи. І тільки коли все точно закінчилося, зайнялися справами. Я зніяковіло забігала очима – здається, нас з Андрієм неправильно зрозуміли.

– Можемо продовжувати? – відкашлялася я і підійшла ближче до решти.

– Ми тут уже й без вас усе вирішили, – Кирило вказав на ялинку, де висіло кілька іграшок.

– Гаразд, – махнула я рукою. Байдуже, насправді. Нехай роблять, що хочуть, тому що мене зараз хвилювало дещо інше. – Як ми все це прибиратимемо?

Я знову озирнулася і помітила, що вся підлога в конфеті, а також столи та гори паперів. Плюс диван і улюблена пальма нашого боса, яку ми іноді поливали чаєм. Ось цього він нам точно ніколи не пробачить.

– А чи треба? – посміхнувся Гліб. – Вийшло максимально святково.

– Нас потім святково четвертують за таке, – наголосила Сніжана. – Пропоную розподілити обов’язки. Хтось прикрашатиме ялинку, хтось сам офіс, ну і хтось буде прибирати.

– Прибиратиме той, хто це все затіяв, – додав Гліб.

Інші спантеличено перезиралися, але ж ми всі в цьому брали участь, тож усі повинні прибирати. Я пішла за віником, а повернувшись в офіс, ледь на Андрія не налетіла, що походжав туди-сюди з телефоном і кивав.

Коли я провела віником, виявила, що мішура залишається на лінолеумі й не піддається. Я гучно видихнула від усвідомлення, що нас чекає далі.

Інші намагалися змахувати зі столів конфеті на підлогу і ще не знали, що це катастрофічна помилка. Але говорити було пізно, адже вони майже закінчили.

– Потрібно трохи відкласти з прибиранням, – до нас повернувся Андрій. – Пончик кинув остаточний проєкт, треба ще нашим свіжим поглядом подивитися.

– Серед нас таких немає, – посміхнулася Сніжана, здуваючи з чола пасмо волосся. – Але можемо подивитися.

– Давайте я, – я взяла в Андрія з рук папери, які він, імовірно, знайшов в архіві. Там бос залишав усі копії, щоб за потреби ми могли брати.

– Прикрашати ялинку не твоє? – посміхнувся Кирило.

– Ну, як бачиш.

– Вона зараз і сама як ялинка. Ошатна і виблискує, – підколов Андрій.

– Тебе, зірочку, я не переплюну, – нахабно посміхнулася я.

Офіс залився гучним сміхом. Я всілася на свій стілець, де теж було трохи конфеті, і втупилася в папери. Матеріалу багато, і мені здавалося, що тут уже все готове, але вирішила переглянути графічні малюнки в деталях. Вивчити кожен кут, а також оцінити фінансову частину.

Андрій підсів ближче до мене і теж втупився в папір. Довелося ділитися й тримати матеріали подалі від очей, тому що не хотілося відчувати його присутність настільки сильно.

Ми мовчки вивчали деталі, і на щастя, не було, до чого причепитися. На тлі чулися сміх і жарти колег, але робота поглинула нас із головою. Як раптом відчинилися двері й зайшов Анатолій Володимирович.