Розділ 9

Андрій

З самого початку робочого дня я вже стояв у кабінеті Анатолія Володимировича, поки він дожовував черговий шоколадний пончик, запиваючи все холодним лате. І турбувати його не можна, бо приймання їжі важливіше, і байдуже, що він сам мене покликав.

– Значить так, – він протер рот серветкою, не перестаючи жувати. – У мене через дві години призначена зустріч, а ви сидите тут без ді... без декору в офісі. Непорядок.

Я посміхнувся. Здається, він справді хотів ляпнути, що ми ледарюємо, але вчасно передумав. Бо ледарював у нас тільки Кирило, і то, поки чергову жертву на сайті знайомств не знайде, а так усі серйозно ставилися до своєї роботи.

– Прикрашати офіс, я пам’ятаю, – кивнув, сподіваючись якнайшвидше втекти. – Якісь побажання цього разу будуть, чи можна зробити як торік?

– Роби на свій смак. Я тобі довіряю, – відповів начальник і подивився на час. – Давай, щоб до вечора було все готово. До мене пару гостей має заглянути, хочу показати, що ми ще й розважатися вміємо.

– Тоді покличте їх на корпоратив, – з ностальгією промовив я. – Тоді вони точно переконаються, що веселитися ми... ви вмієте.

– У нас був хороший тамада. Можеш іти, – Анатолій Володимирович махнув рукою і потягнувся за стаканчиком лате.

Я різко відчинив двері й ледь не збив Сніжану, яка чисто випадково проходила повз. Чи ні? Можливо, вона підслуховувала. На щастя, нічого важливого там не говорилося.

– Ну що? – схвильовано запитала Аня, сидячи на своєму робочому місці.

Двоє чоловіків теж перезирнулися, ніби мені там смертний вирок виносили, а я й гадки не мав, що вже пропустив.

– До вечора треба все прикрасити. Він якраз скоро поїде.

– Фух, – Сніжана розслаблено всілася на маленький диванчик поруч із кавомашиною. – Так ще можна працювати.

Ми вирішили все ж таки дочекатися, поки зникне начальство, і ще трохи попрацювати. На комп’ютері в мене було пару графіків з останнього проєкту, але я вирішив, що вручну вийде точніше все це уявити. Тому взяв аркуш і взявся за роботу. Зробив приблизне креслення будівлі, трохи деталей промалював, підлогу й стіни, а також вікна і всі двері. Стиль має бути трохи незвичайний, але про це варто ще поговорити з Анатолієм Володимировичем. Поки я просто накидав, що може розташовуватися всередині, врахував усі його побажання, наскільки це можливо.

Нарешті відкрилися його двері, і він покинув кабінет. Тепер можна було братися до прикрашання. Хоча боюся уявити, чим усе може закінчитися цього разу. Бо минулого року Кирило з Глібом кидалися ялинковими іграшками, та й зараз вони дивно перезиралися, ніби вже щось задумали. І цим людям давно за тридцять...

Ми з Кирилом рушили до підсобки й притягли пару коробок із різними прикрасами. Ялинка вже стояла біля дверей, і я б не подумав її переміщувати, аж поки не втрутилася Аня:

– Вона тут заважає.

– Якщо ти про себе в третій особі, то нічого, ми потерпимо, – не стримався я.

Вона різко обернулася до мене, схрестивши руки на грудях.

– Ха-ха. Ялинка тут зайва, люди ходитимуть і зачіпатимуть її.

– Настільки широких у нас тут немає, – нагадав я. – І її більше ніде поставити.

– Ось, у центрі, – вона махнула рукою на невеликий простір, де був стіл Сніжани.

– Туди вона не влізе.

– Ставте, за умови, що мені не доведеться ходити на роботу, – втрутилася Сніжана. – Бо я туди справді не пролізу.

– Тоді трохи стіл посунемо, – обурювалася Аня. – Ну подивіться, біля дверей – це ж зовсім не те.

– Чомусь попередню добу тебе це не хвилювало, – нагадав я. – Саме стільки вона тут стоїть.

– Пропоную голосування, – ожив Кирило і зупинився поруч зі мною. – За сотку стану на твій бік.

– Іде, – усміхнувся я, не відриваючи очей від Ані.

Сніжана врешті-решт була за свою подружку суто з принципу, і голоси розділилися. Запитувати в начальника вже сенсу не було, тому ми рушили до Гліба, який порпався в коробці з іграшками й не звертав на нас уваги.

– Що? – він нарешті підняв голову. – Мені без різниці, де на ранок під ялинкою валятися.

Після недовгих дискусій ми все ж таки вирішили залишити ялинку на старому місці, бо більше нікуди впихнути. Звісно, можна щось посунути, але ніхто не став цим займатися. Настав час найскладнішого – прикрасити цю саму ялинку, бо й тут у кожного була своя думка.

– У нас є гірлянда, навіщо нам ще щось? – запитав Кирило.

– А я пропоную мішуру, – додала Сніжана. – Буде мінімалістично.

– Іграшки, – вказала Аня рукою в коробку.

– Дурдом, – підсумував я.

Якийсь час ми приміряли весь вміст коробки. Відходили й оглядали ялинку збоку, але постійно здавалося, що занадто наляпано. І якщо мені вже стало байдуже, як вони це зроблять, то Аня все не заспокоювалася.

– Прошу, давайте не будемо все підряд туди вішати. Це вже перебір.

– А мені подобається, – Кирило продовжував розвішувати іграшки.