Розділ 7

Аня

Під час катання я навіть не помічала, що ми з Андрієм трималися за руки – це здавалося таким природним. Але коли він відпустив мене, я відчула різкий холод. Стало ніяково. Що це взагалі таке було? Невже без дотиків ніяк? Але питати не буду. Просто забудемо.

Мені й самій хотілося покататися, проте Сніжана не давала розслабитися повністю. А потім Андрій узяв усе на себе. Намагався її вчити, щось пояснював, притримуючи, а від мене тут уже нічого не вимагалося. Тому я вирішила скористатися моментом і покататися сама. Розганялася все сильніше, об’їжджаючи людей. Ковзани линули по гладенькому льоду, залишаючи тонкі лінії; щоки горіли, а в голові прояснювалося. Це справді розслабляло.

Звісно, з ковзанкою на вулиці не зрівняється, але тут теж непогано. Нарешті вдалося відкинути всі думки, я навіть забула, що прийшла сюди не сама. Нарізала кола й дивилася перед собою. Потім усе ж таки сповільнилася й озирнулася.

Андрій навчав Сніжану кататися, при цьому підтримував її за поперек, що трохи нагадувало обійми. Я насупилася, не розуміючи, чому так кольнуло серце. Невже я ревную його до подруги? Чи подругу до нього?

Я усвідомила, що вже накаталася, і сама під’їхала до них. Рука Андрія одразу впала, а я перестала розуміти, що взагалі відбувається. Хоч ми з ним і сварилися, але були близькі. Відносно. Раптом у нього там теж свої таргани в голові?

– Мені набридло, – озвалася Сніжана. – Ходімо звідси.

– А давайте ще посидимо десь? – запропонував Андрій. – Можемо на вулиці прогулятися. Куплю гарячий шоколад.

– Давай, – випалила я, не думаючи. – Заради гарячого шоколаду можу потерпіти ще трохи.

– Не вірю, що все так жахливо, – шепнув він мені на вухо, від чого в мене по тілу пробігли мурашки. – Може, наступного разу просто треба вдвох іти?

– Наступного разу не буде, – проговорила я йому в обличчя.

Ми нарешті покинули ковзанку. Пройшлися ще раз довгим коридором, оглядаючи полиці з новорічними товарами. Оселю я не прикрашала, просто тому, що вже не люблю це все, але ялинка невелика в мене стоїть – цього достатньо.

Ми вийшли на вулицю і підійшли до кіоску, де продавали всякі смачні гарячі напої. Навколо пахло корицею та ваніллю. Андрій одразу рушив до віконця, а ми зі Сніжаною стояли неподалік. Вона стріляла на нього очима, а потім повернулася до мене.

– Ви так мило за ручку трималися, – підколола подруга, посміхаючись.

– Ти нічого не бачила, – процідила я. – І, звісно ж, нікому не розкажеш.

– Ага. Просто покажу, – вона дістала телефон і знайшла фотографію. – Такі милі.

Я потягнулася до неї рукою, але вирвати не встигла.

– Знущаєшся? – фиркнула я.

– Звісно, – Сніжана сховала телефон. – Та не бійся, нікому не покажу. Хіба що вашим дітям.

Я закотила очі, і тут перед нами зупинився Андрій, насилу втримуючи три стаканчики. Поставив їх на столик і поглянув на Сніжану.

– Яким дітям?

Я почервоніла. Не вистачало ще, щоб він чув і все інше.

– Прийомним, – відмахнулася вона. – Я цитувала героїню із серіалу. А тепер ходімо прогуляємося.

Ми йшли зі стаканчиками гарячого шоколаду й обговорювали... роботу. Знову. Тільки ось Сніжана розповідала якийсь кумедний випадок про Пончика, що викликало в нас з Андрієм гучний сміх. Усе-таки покликати її було непоганою ідеєю, хоча б зараз ми з ним спілкувалися як нормальні люди.

Зробивши коло, ми опинилися біля машини Андрія. І якраз, коли він діставав ключі, пролунав щасливий вереск Сніжани:

– Ой, Віро! – вона кинулася якійсь жінці на шию. – Давно не бачилися, вже писати тобі збиралася.

Ми з Андрієм перезирнулися, але квапити їх не стали. Розмови тих двох стали тихішими, і я перестала розуміти, про що йдеться. Аж потім Сніжана повернулася до нас:

– Ви їдьте додому, а я з однокласницею ще поспілкуюся, вона ж так рідко в місті буває.

Я розгубилася. Краще пішки йти додому, ніж знову з ним в одній машині, та ще й наодинці.

Але, здається, вибору немає.