Розділ 6

Андрій

Дівчата сиділи тихо всю дорогу, але якби вони були поруч, то знову б не замовкали. Це вони любили, хоча на роботі останнім часом не часто розмовляли. Може, начальник щось сказав, ось вони й звели свої плітки до мінімуму.

Ми зупинилися біля великого торгового центру, де ковзанка була всередині. Кілька років тому я вже був там – гарне місце. Красиво, тепло, і головне – вітру немає і вуха не закладає. Там точно не захворієш.

Ми вийшли з машини та попленталися всередину. Сніжана оглядала вітрини й вдивлялася в ціни. Весь центр був прикрашений дощиком, зі стелі звисали імітації подарунків. У центрі була велика фотозона з Сантою та оленями. Там товпилися діти, бажаючи отримати фото. Грала музика, іноді доносилася реклама про новорічні знижки.

– Мені потрібна сукня на корпоратив, – озвучила Сніжана. – Всі ж ідуть?

Я не відповів, бо чекав цього від Ані, і побачив, що вона кивнула. Чорт, не знаю, навіщо мені ця інформація, але якщо вже вона йде, то і я теж. Як би це дивно не звучало, але з усіх колег із нею мені подобалося спілкуватися на роботі найбільше. Ніхто б не повірив, але так воно і є. Вона на будь-який мій аргумент знайде відповідь, це чіпляло.

– Ну тоді й мені потрібна сукня, – видихнула Аня. – Хоча... у мене є.

– Тоді тебе на шопінг не кличу, – міркувала Сніжана. – З сестрою по магазинах походжу, вона якраз завтра приїде.

Я прослухав їхню бесіду, тому що ми вже підійшли до ковзанки, і я задивився на правила. Там же цінник та інформація про те, як правильно вибрати розмір ковзанів. Дівчатам це було нецікаво, а ось я вникав. Підійшов до стійки й заплатив за всіх, на що отримав їхні здивовані погляди. Але коментувати вони не стали.

– Попереджаю одразу, кататися я не вмію, – сказала Сніжана. – Пішла з вами тільки тому, що ви мене маєте навчити.

Ми з Анею перезирнулися з усмішками. Здається, вона теж про це не знала.

– Ну, спробуємо, – видав я. – Вибирайте ковзани.

Я одразу взяв потрібний розмір і сів на лавку. Дівчата довго крутилися й розмірковували, які вибрати: щоб не тиснули, але й не бовталися. Взутий, я сидів і все чекав, коли ж вони закінчать. Здається, вони навмисно мене розізлити вирішили, але я терпляче мовчав.

Нарешті обидві сіли на лавку і взялися зав’язувати їх. І якщо Аня впоралася швидко, то Сніжана обурювалася, що їй незручно.

– Та що ж таке? – не витримав я і підійшов до неї.

Акуратно опустився на коліна і сильніше затягнув шнурівку. Складно уявити, чи стало їй зручніше, але мені здавалося, що так. Бо тепер нога не повинна сповзати. Та й обличчя Сніжани посвітлішало.

– Чудово, дякую, – усміхнулася вона.

Далі дівчина спробувала піднятися і, на подив, сама рушила до ковзанки. Там були невеликі дверцята, а далі величезний лід, де було осіб двадцять.

Аня встала з лавки, і варто було їй зробити крок, як вона зачепилася за лямку чийогось рюкзака, що валявся на підлозі, і ледь не полетіла носом уперед. Я вчасно схопив її за руку і притягнув до себе. Але вона замість подяки відразу відскочила від мене. Невдоволено забігала очима й неспішно пішла до ковзанки. Я за ними.

Здається, це була дурна затія – брати з собою Сніжану, бо Ані майже весь час довелося бути поруч із нею, утримувати під руку, аби запобігти падінню. А може, в цьому і була суть. На такій ковзанці мені точно не сподобається.

Я проїхав пару кіл і повернувся до дівчат. Сніжана застигла біля бортика і полізла в телефон – треба було їй повідомлення прочитати. Я ж схопив Аню за руку і потягнув за собою. Вона зойкнула, але не відставала.

Я відчував її гарячу долоню, її присутність, і на душі ставало тепліше. Аня покірно їхала слідом, але, здається, варто було мені повернути голову, як вона почне кривитися.

І все ж я захотів це зробити, тому зупинився. Це виявилося надто різко, бо Аня не встигла загальмувати й влетіла в мене. Знову я встиг схопити її, утримуючи однією рукою за талію.

– Як мило, – посміхнувся я.

– І незручно, – фиркнула вона, вирвала свою руку і від’їхала назад. – Ну як? Подобаються такі краєвиди?

– Звісно, особливо зараз.

Аня на мить опустила погляд, немов не зрозуміла, про що я. Та я й сам не розумів. Прості світлі стіни мене не вражали, з іншого боку було видно вихід, а також частину торгового центру, де були різні магазинчики та кафе.

– Не можу насолодитися атмосферою повністю, тому що ви зі Сніжаною мене кинули.

– Вона кататися не вміє, – видала Аня.

– Могла б одразу сказати. Ми б її не брали.

– Я б із тобою вдвох нікуди не пішла.

Я посміхнувся. Тепер мені ще сильніше захотілося залишитися з нею наодинці. Вона ж навіть зараз злиться, нервує, але не відступає. За цим можна спостерігати нескінченно довго.

– Навряд чи наша підтримка навчить її, – сказав я. – Потрібно їхати самій і не боятися падати. Ходімо, – я знову взяв її за руку. – Передаси їй це все, і давай нормально покатаємося. Ми що, даремно сюди прийшли?