Розділ 4

Андрій

Мені не вдалося швидко втекти додому, бо Анатолій Володимирович змусив затриматися. Він вийшов зі свого кабінету з порожньою чашкою та щось задумливо бурмотів собі під ніс.

– Відвезеш мене додому? – попросив він.

– А ваша машина? – запитав я.

– Та зламалася, ледве сюди повернувся.

– Гаразд.

Не хотілося б мені знову туди їхати, але якщо вже бос просить... та й мені не важко. Тим більше на свою дорогу машину я заробив саме завдяки йому.

Дорогою Анатолій Володимирович усе не замовкав і розповідав про якесь майбутнє відрядження. Нібито десь у горах відкривається новий курортний комплекс, і він має «зацінити». Я тяжко зітхнув. Поки він буде насолоджуватися горами, я тут виконуватиму найбруднішу роботу. Великі гроші – це, звісно, добре, але погано, коли їх немає куди витратити. У мене навіть немає часу на стосунки. Та в мене, в принципі, давно дівчини не було – вічно не до цього.

Хоча дівчата на мене задивлялися. Навіть з іншого відділу була парочка, які мені при кожній зустрічі підморгували. Я усміхався у відповідь, і на цьому все. На більше не вистачало. Приїжджаю додому і просто відпочиваю.

– На Різдво хочу всіх наших зібрати, – раптом сказав Анатолій Володимирович. – На тебе чекати?

– Прямо всіх? – запитав я.

– А тобі потрібен хтось конкретний?

Цього я й сам не знав. В принципі, мене влаштовували мої колеги, нічого поганого не бачив. Та й компанії в мене не було. Найкращий друг у сусіднє місто переїхав – у нього там бізнес. Батьки на околиці, до того ж ми надто різні – тільки настрій один одному зіпсуємо. А тут... непоганий варіант.

– Давайте. Я згоден.

– От і чудово, – задоволено посміювався начальник. – Новий рік майже через тиждень, треба б прикрасити офіс. Ми досі цього не зробили, хоча декор уже куплено. Займіться з кимось. Аню візьми.

Я посміхнувся від думки, що вона скоріше мене «дощиком» задушить, ніж погодиться на спільну роботу. А ось я б хотів із нею працювати. Байдуже, як сильно вона буде злитися, мені це навіть подобалося.

Я довіз начальника до будинку і раптом почув запрошення:

– Зайдеш? Моя таких смачних слойок із вишнею напекла.

– Давно? – єдине, що мене хвилювало. Вона ж казала, що треба чоловікові передати, а звідки він знає, що вони такі смачні?

– Та вчора ще, але не менш смачні. Я на роботу пару штук брав.

Я подавився повітрям. Значить, його дружина дійсно кликала мене не для цього. Ну й ситуація... Хотілося б вірити, що ми з нею більше ніколи не побачимося.

Анатолій Володимирович виліз із машини, трохи крекчучи від втоми, і побрів до свого під’їзду. В цій об’ємній зимовій куртці він візуально був схожий на кулю. Я посміхнувся від таких думок і розвернувся.

Зазирнув у магазин. Купив каву та пельмені. Прекрасний набір, враховуючи, що готувати ліньки. Іноді вечеряв у кафешках, але в тієї їжі немов душі немає. Можливо, там смачніше, ніж готує моя мама, але цього недостатньо. Краще б я їв підгорілі млинці від близької людини, ніж кулінарні шедеври невідомого кухаря.

Ніхто б і не подумав, наскільки самотнім я почуватимуся. А я просто свого часу вибрав роботу... Була в мене дівчина, я навіть одружитися хотів, але тоді начальник у лікарню потрапив, а мені довелося працювати цілодобово. Ось в неї нерви й не витримали. Я не хотів її відпускати, але зрозумів, що без моєї роботи буде ще складніше. Вона пішла, а я залишився сам. Не думаю, що я шкодував про це, просто іноді ніби чогось не вистачало.

Сидячи з чашкою кави у кріслі, я гортав стрічку Інстаграма і натрапив на історію Ані. Кішка на ім’я Багіра, якщо не помиляюся, і книжка. Невже її вечір теж проходить на самоті? Хоча я не в курсі її особистого життя. Колеги, звісно, базікали, що в неї нікого немає, але вона взагалі про себе мало що розповідала.

І тут я згадав про нашу домовленість. Чорт, і додумався ж таке ляпнути. Взагалі не люблю ковзанку, не впевнений, що ще вмію кататися. Думав, вона перебіситься, і ми прийдемо до якогось рішення, а тепер навіть не знаю, хто з нас має рацію.

Я не стримався і відкрив переписку з нею. Засміявся від змісту. Мені навіть гортати не довелося.

Вона: З ДН.

Я: Дякую.

(Через пів року)

Я: Вітаю з днем вилуплення.

Вона: Угу. Дякую.

І на цьому все.

Але іноді ми зідзвонювалися щодо робочих моментів, тому наше спілкування було трохи більше. Зараз же я вирішив сам написати.

Я: На ковзанку завтра йдемо.

Через пару хвилин вона з’явилася в мережі. Цікаво, що відповість. Сподіваюся, скаже, що пожартувала і визнає провину.

Вона: Ні.

Я: Це було не питання. Завтра субота. До того ж Сніжану візьмемо. Я просто порівняю, скажу, що мені не сподобалося, і піду.