Розділ 3

Аня

Решту робочого часу я витратила на перевірку фінансування останнього об'єкта. Потім потрібно нести звіти начальнику, але я вирішила відкласти це до завтра. Сьогоднішня розмова з Андрієм остаточно виснажила мене, і весь настрій зник.

Та й сам він здавався якимось напруженим. Я помічала це щоразу, коли крадькома визирала з-за екрана комп'ютера. Ось коли він не знущається і спокійно сидить, то схожий на цілком адекватну людину, тільки трапляється таке доволі рідко.

О четвертій вечора робочий день добігав кінця. До мене підійшла Сніжана, повільно зав’язуючи на шиї яскраво-помаранчевий шарф, який вона купила вчора на ярмарку.

– Разом пройдемося? – запитала вона. – До магазину зайдемо.

– Давай, – відгукнулася я, складаючи в сумку павербанк і пару блокнотів, які скрізь носила з собою.

Сніжана підозріло поглядала у бік Андрія, ніби вже щось задумала. Коли ми підійшли до ліфта, вона запитала:

– То через що суперечка почалася?

– Робочі моменти, – махнула я рукою. – Як завжди.

– Ну так, мені варто було б уже звикнути. Ви обожнюєте сваритися.

– Він перший почав, – видала я і замислилася.

Насправді вже й згадати не можу, як почалася наша ворожнеча. Він працював на рік довше, ніж я. А прийшла я сюди одразу після універу, і, на диво, мене так просто взяли. І ось уже п’ять років тримаюся.

У ті моменти все здавалося таким складним, я навіть звільнитися хотіла. Андрій тоді трохи допомагав мені, підказував і перед начальством прикривав. І мені здавалося, що ми могли б стати друзями. Але це було лише перші пару тижнів. Потім він перестав мене помічати, а я його...

Все погіршилося в гонитві за схваленням начальства, та й у нас виявилися надто різні погляди на багато речей. Я вважала його ідеї повним абсурдом, а він критикував мої. Ми могли сперечатися годинами, і нічого з цього не виходило. Колеги вже давно звикли, та й ми з Андрієм теж. Кожне наше спільне завдання я знала, чим це закінчиться: сваркою і криками. А потім ми, як ні в чому не бувало, розходилися по домівках, не забувши при цьому побажати один одному приємного вечора. Звісно ж, із сарказмом.

Ми вийшли з будівлі. Вона була настільки високою, що її було видно ледь не з іншої частини міста. Скляні стіни відбивали багато чого, але трохи в скривленому, футуристичному вигляді.

Ми зі Сніжаною рушили вулицею. Сніг припинився, але було прохолодно. Я закуталася в куртку і сильніше натягнула шапку. Люди поспішали додому, ховаючи руки в кишені, щоб не мерзнути. А ось діти вдалині каталися з гірки. Обличчя червоні, але щасливі, руки, здавалося, горіли від холоду, проте їх це не зупиняло.

– Ми серйозно підемо на ковзанку? – запитала Сніжана, зупинившись біля входу в супермаркет.

Я сподівалася, що Андрій пожартував, але це малоймовірно... подумає ще, що я злякалася. Тільки ось нам потрібен більш незалежний експерт. А на Сніжану, як на неупередженого суддю, покладатися не варто.

– Серйозно, – видихнула я, розправляючи світле волосся, яке через вологу почало завиватися дрібними кучерями.

– Чудово! – несподівано Сніжана кинулася мені на шию. – Я якраз хотіла вам запропонувати якось разом час провести. Інших не кличемо, вони мені не подобаються, а ось ви...

– Ти допоможеш запобігти новій сварці, – заявила я і рушила до автоматичних дверей, які роз’їхалися перед нами з тихим шипінням.

Ми розбрелися між стелажами. Я не хотіла готувати, тому знайшла готові котлети й кинула в кошик. Також взяла мандарини та цукерки. Хоч якось скрасять передсвятковий настрій.

– На Різдво що плануєш? А на Новий рік? – підійшла до мене Сніжана і закинула у свій візок дві великі зелені броколі. Вона їх дуже любила, іноді навіть на обід свої контейнери брала.

– Не знаю, може, до батьків поїду на Різдво, – розмірковувала я. – Хоча вони далеко, та й у них там своє свято.

– Давай зі мною? – запропонувала вона. – А взагалі Пончик хотів зібрати нас усіх. Ну, тих, хто зможе. Відсвяткуємо, а Новий рік вже окремо.

– І ніхто не проти провести такий день із колегами? – здивувалася я, розглядаючи сорти чаю. Взяла коробку полуничного й закинула в кошик. – Це ж ніби з роботи не йшов. Усі свої.

– Та годі тобі. Анатолій Володимирович, коли не на роботі, одразу такий веселий, жартує, сміється. Відпочинемо.

– Гаразд, можна й так.

– У кафе підемо, вдягнемося гарно.

– Для кого? – засміялася я.

– Ну так, – замислилася подруга. – Нагадаю, що буде не лише наш відділ. А знаєш, скільки там солідних чоловіків?

Я лише відмахнулася. Сніжані вже було тридцять три, але серйозних стосунків у неї майже не було, і їй все не те, і чоловікам – теж.

У мене й самої було все непросто. В універі я зустрічалася з хлопцями, та й на роботі був у мене один. Щоправда, потім йому довелося переїхати в іншу частину країни. Він мене кликав, але, здається, не дуже охоче, а я розуміла, що не хочу залишати це місце. Мені тут подобалося. І нехай це не моє рідне місто. Я тут навчалася, потім знайшла роботу, а батьків відвідувала рази три на рік.