Розділ 2

Андрій

Постійні суперечки з Анею іноді навіть стомлювали. При цьому я усвідомлював, що навмисно підкидаю приводи, аби побачити, як морщиться її маленький ніс, як надуваються губи, а яскраво-блакитні очі горять від бажання розірвати мене на частини. Хоча час від часу з'являлася думка з усім погодитися і замовкнути. Раптом вона надто серйозно все сприймає? Мені ж насправді було байдуже, чию ідею оберуть.

Ми нарешті закінчили з цим «перемир’ям», і я відкинувся на спинку стільця за своїм столом, який тепер стояв прямо навпроти стола Ані. Вона, через свій невисокий зріст, примудрялася повністю сховатися за монітором комп’ютера, і я її майже не бачив. Лише іноді її очі, повні роздратування, невдоволено поглядали на мене. І це було так мило.

Нарешті зі своєї обідньої перерви повернувся начальник. Чоловік із блискучою лисиною і невеликим животом, який злегка випирав з-під сорочки, розстебнутої на пару ґудзиків. Штани широкі, немов із минулої епохи, а ще я помітив на його комірі маленьку пляму, дуже схожу на кетчуп. Мабуть, її намагалися відтерти, але повністю не вдалося. Цікавий персонаж. Всі наші з нього сміються – і не тільки з нашого відділу. При цьому його цінують і поважають – класний він мужик. Страху не викликає, але підкоряються йому всі беззаперечно.

– Андрію Вікторовичу, – він зупинився біля своїх дверей, дивлячись на мене. – Зайди!

Я неохоче підвівся. Іноді почувався хлопчиком на побігеньках. Зарплата в мене була високою, але й обов’язків більше: мені довіряли ключові проєкти, хоча я не був упевнений, чи потрібне мені таке щастя. Бо крім обов’язків в архітектурі та дизайні, я регулярно виконував особисті примхи начальства.

Аня мені, звісно, заздрила в цьому плані – це була одна з причин нашої негласної ворожнечі. Але вона не знала всієї таємниці, думаючи, що ми з Анатолієм Володимировичем такі друзі. Так ось ні... іноді його прохання мене просто добивали.

– З’їзди до мене додому і привези мені нову сорочку.

– Що? – відкашлявся я, не відразу усвідомивши, про що мене просять.

– У будинок заходити не треба. Постукаєш у двері, і моя дружина тобі винесе.

Я стримав невдоволення.

– Добре, а що стосовно тієї ковзанки? Ви щось вирішили?

– Я сподівався, що ви вирішили, – заявив він. – Давай швидше, раптом хтось побачить пляму на моїй сорочці.

Я одразу рушив до дверей, аби лише приховати посмішку. Звісно, ту пляму просто неможливо не помітити.

Коли я вийшов із кабінету, усі колеги втупилися на мене, а я мигцем оглянув кожного. Гліб, що сидів біля Сніжани, точив олівець, який, імовірно, йому був не потрібен – просто процес, що заспокоює нерви. А Кирило, котрий був дуже схожий на того ж Гліба темним волоссям і овалом обличчя, усміхався, поглядаючи в екран, і щось писав. Напевно, з дівчиною спілкується. Колеги із сусіднього відділу точно не пам’ятали його імені, але знали, що він той ще бабій, якому, здається, хотілося познайомитися з кожною дівчиною в місті. Вічно йому все не те.

Аня теж дивилася в екран, але виглядала напруженою. Ніби хотіла знати, про що ж ми з начальником говорили, але, звісно ж, я не розповім їй про цю ганьбу.

Я схопив пальто і рушив до сходів. Ми знаходилися на шостому поверсі, але ліфт я використовувати не хотів. Вийшов на вулицю, і мені в обличчя одразу вдарило холодним, морозним вітром, а сніг помітно посилився. Великі, білі пластівці летіли звідусіль, обіцяючи справжню зимову казку. Повз проїжджали машини, тихо шарудячи шинами по свіжому снігу, а в кав’ярні навпроти товпилася черга, у вікнах якої горіла яскрава вивіска.

Я побрів до парковки, де була моя машина. Поки їхав, розмірковував про роботу. З одного боку, я обожнював цю справу: розробляти проєкти й продумувати кожну деталь. Можливо, іноді мої ідеї здавалися божевільними, але деякі розбирали одразу ж. З іншого боку, я ненавидів супутні обов’язки.

Я міг би підробляти додатково, але здебільшого вся моя робота була тісно пов’язана з Анатолієм Володимировичем. Він займався будівництвом курортних комплексів, робив усе нашими руками: проєктував, будував, а потім отримував набагато більше.

Я вже не пам’ятав, коли востаннє був у відпустці. Ось що означає права рука боса. Сам Анатолій Володимирович іноді їздив у відрядження, де міг відпочити. Я ж близько двох років виконував свої та його обов’язки. Знову ж таки, грошима не обділяли, але як же хотілося на море. Або просто в гори.

Я зупинився біля потрібної багатоповерхівки. Мені навіть не довелося підійматися, бо саме в цей момент із під’їзду вийшла дружина начальника. Мініатюрна брюнетка в модному світло-бежевому пальті. На високих підборах, губи нафарбовані блиском, вії нарощені. Загалом, мила дівчина, але мені не подобалася. Коли я вийшов із машини, вона широко посміхнулася й простягнула пакет.

– Ось, тримай.

– Дякую.

Я вже збирався йти, коли вона додала:

– Я там слойки з вишнею напекла. Зайдеш? Заодно чоловікові моєму привезеш.

Тут я й зовсім розгубився. Чорт, мабуть, вона заграє. Не вистачало ще, щоб мене звільнили через один косий погляд цієї дівчини.

– Я спізнююся, – видав я, прямуючи до машини.