24. Замкнені кола

- Це Джерело. – сказала Галина, показуючи Сергію на коло, що залишилося від запітнілого келиха з пивом. Дуб шелестів над їх головами – як завжди красиво причесаною Галининою і лисою, прикритою бейсболкою головою Сергія – іноді намагаючись влучити жолудем їм прямо в напій. 

- Джерело всієї магії, яка пронизує світи. Поруч із ним існувати неможливо. Світи там схожі на шматки пластиліну, з яких кожної секунди народжуються химерні потвори та образи. Тут, далі. – дівчина обвела навколо сліду від пива велику окружність. – Те саме Коло, з якого прийшла Суддя. Там можна жити, але насиченість магією така, що люди з талантом до її використання володіють всім, а тим, хто не вміє нічого, залишається лише їм коритися. З одного зі світів Кола й прийшли лорди-чаклуни, які насправді були ніякими не лордами, а невдахами, що не могли стати справжніми володарями у своєму світі – навіть за допомогою менталістики, яку справжні чаклуни зневажають – і тому вирішили прибрати до рук інший.

- Тобто тут, за Колом, є інше, ширше Коло. – кивнув Сергій, що слідкував за малюнком.

- Так, і там лежить світ, куди прийшли лорди і куди нас забирав Білий Вогонь. Магія там все ще є, і для нас з тобою вона виглядає дивовижною… але насправді це вже останні краплі дощу порівняно з тим морем, яке дає Джерело. – кивнула Галина.

- А ми ще далі. – здогадався хлопець. – У наступному Колі.

- Так. Світи зовсім без магії або ж маленькими, зовсім мізерними рештками, що просочуються з попередніх Кіл. Якщо звичано такі, як Руберус, не приносять до нас свою, прориваючись з ближчих до Джерела світів. Але тепер все скінчено. І я сподіваюсь, ми ще не скоро дочекаємось нового такого чаклуна. – кивнула Галина, підносячи до губ келиха і роблячи ковток. – Це все я дізналася, поки носила в собі Суддю.  Воно було просто на поверхні, наче для мене і приготовлене. Це був до речі цікавий досвід – повністю віддати контроль за своїм тілом. Але не скажу, що дуже приємний. Добре, що ця цинічна потвора так поважає свободу волі і дотримується умов угод, з ким би вона їх не укладала.

- Ти якось… подорослішала за ці дні. – зауважив хлопець, кидаючи погляд на дівчину, яку все ще, напевно, десь у глибині серця, кохав.  

- Я б сказала, що пережите мене чогось навчило, але не знаю ще, чого саме. Проте в мене є ще багато часу, щоб з цим розібратися. – відкинула Галина неслухняну прядку і зітхнула. – Канікули ще тільки почалися, по суті.

- За це варто випити. – сказав Сергій і дівчина, посміхнувшись, стукнула своїм келихом об його.

***

Мстив допоміг жінці залізти на віз і гукнув: - Вже всі, поїхали!

- Не командуй тут, хлопчино, це не твій поїзд… Поки що. – зауважив кремезний чоловік, що височів у сідлі поруч з возом і закричав. – Поїхали, поїхали! Чи ви хочете, щоб кочівники підсмажили вам зад?

Колона возів рушила далі, і Мстив, кинувши останній погляд на башти замку Чорнорова, що стирчали десь на обрії, пішов поруч, насвистуючи якусь пісеньку з українського хіт треку. Він ні на мить не пожалкував про свій вибір, ні про Викрадача, і щиро радів тому, що встиг щезнути з замку до того як, Наєль повністю отямилася від Андрієвої пастки і почала шукати свій загублений інструмент. Втім, у неї наразі було багато справ. Наприклад, хани степових вершників, що взяли місто в облогу.

Але це були вже не його клопоти.

З кожним кроком, що віддаляв його від володінь лордів-чаклунів та його минулого життя, настрій Мстива поліпшувався. Адже, незважаючи на труднощі, які безперечно були в нього попереду, він жив тепер своє власне життя і приймав свої власні рішення. І це вартувало деяких незручностей.

***

Андрій піднявся на курган і побачив саме те, що й очікував – символи, які були вишкрябані на кам’яному ідолі. Він криво посміхнувся і дістав зошит – одну з речей, які Суддя дозволила йому взяти у вигнання. Старанно перемальовуючи незнайомі руни, він вже навіть не скреготів зубами від злості, згадуючи, як легко вона його пограбувала – у його власному будинку.

Цей світ, на такій же відстані від Джерела, як і Земля, мав стати його в’язницею та майже точно  - могилою. Так запропонувала Галина, сказавши Судді, що залишати його на Землі буде поганою ідеєю – адже серед них і так багато людей з крижаним серцем, ще один буде зайвим. І за це Андрій виставить дівчині додатковий рахунок. Коли-небудь.

І в нього були на це всі шанси. Адже ще в першу ніч, ночуючи просто неба в купі листя на краєчку чужого лісу, він, своїм розвиненим від постійних магічних операцій даром, відчув легке, майже непомітне, дихання магії. Слабке та тендітне, воно йшло від рядка пагорбів на обрії, проте навіть цього вистачило для того, щоб від накреслених Андрієм на землі рун повіяло теплом.  І в ту ніч, гріючись від свого малюнку, він присягнувся колись повернутися на Землю.

У нього не було книг, Дверей чи навіть вірного товариша з кинджалом, як колись. Але поки поруч є хоч трохи магії, і він може мислити та експериментувати, нічого не втрачено остаточно. Шлях до величі, одного разу вказаний, не закрити от так просто. Він ще стане лордом-чаклуном. І ті, хто думав, що його можна мимохідь, як непотріб, викинути геть, сильно про це пожалкують.  

***

Вони підійшли відразу, як він вийшов з лікарні. Показали посвідчення, провели до машини.

Він підозрював, що так буде. Адже його рапорт виглядав, як суміш сценарію серії «Дуже дивних справ» з записами галюцинацій пацієнтів лікарні з м’якими стінами. А крім рапорту був лише мертвий офіцер СБУ та зниклий Андрій Помірний, митець та лікар нетрадиційної медицини. Справа була темна, як ніч, і хижаки гарчали за багаттями, очікуючи жертву.