23.Щуреня

Галина сиділа за гратами, фактично в оточенні мертвих тіл і тупо дивилася перед собою. В її свідомості не сильно вкладалося те, що трапилось з нею за останні години. Все це здавалося страшим сном, від якого вона ніяк не може прокинутися. Адже десь зовсім поруч у часі, тільки сьогодні зранку, були її літні канікули, універ, подруги та батьки. І все це залишилося за стіною суцільного кошмару, яка, здавалось, з кожною хвилиною ставала все товще.

Іноді дівчина згадувала про Красунчика, виринала з пітьми власних роздумів і дослухалася, намагаючись в тиші замкового підвалу почути його дихання. Іноді їй навіть здавалось, що вона його чує.

Галина не знала, скільки часу вона так просиділа – дні, місяці чи роки, але коли з пролому в стіні, через який колись давно з’явився Білий Вогонь з супутниками, тихо насвистуючи, з’явилася дівчинка в подертій на шмаття сукні, кров, що натекла з прострелених чаклунів, ще навіть не висохла.

Мимохідь здивувавшись цьому факту, Галина бездумно втупилася у гостю.

Було їй років десять чи одинадцять, не більше – ще навіть не підліток, але вже майже не дитина. Не дуже довге волосся заплетене у дві коси. Вона пройшлася коридором, оглядаючись, не звертаючи уваги на те, як її босі ноги макаються в чужу кров. Зупинилася напроти Галини. Деякий час вони дивилися одна одній в очі. Галина не бачила в дівчинці нічого дивного – очі тієї не горіли якимось вогнем, а замурзане обличчя не було спотворене якимись знаками. Проста селянська дівчинка, якій тут, в підземеллі замку, до якого, схоже, не так і просто було потрапити, ну от зовсім нічого було робити.

- НІЧОГО СОБІ. – сказав жіночий голос у голові Галини. – ТУТ БУЛО ВЕСЕЛО, ЕГЕ Ж?

Губи селянської дитини не рухалися. Галина здригнулася, остаточно зрозумівша, що натрапила на ще одну чаклунку. Але чому вона така маленька?

- ЦЕ НЕ МОЄ ТІЛО. – повідомив голос у відповідь на її думки. – Я ЙОГО ПОЗИЧИЛА. НЕНАДОВГО. Я НЕ ЗБИРАЮСЬ ТЕБЕ КРИВДИТИ.

Яка різниця, якщо вона все одно тут помре рано чи пізно? Всі її товариші мертві, а самій їй звідси не вибратися.

- НАГОРІ ЙДЕ… СКАЖІМО ТАК, СУПЕРЕЧКА ЗА ВЛАСНІСТЬ. ХТО Б НЕ ВИГРАВ, НОВИЙ ГОСПОДАР ЗАМКУ ПОДБАЄ ПРО ТЕБЕ. НАПЕВНО. І ОДИН З ТВОЇХ ТОВАРИШІВ ЩЕ ЖИВИЙ. – сказав голос і дівчинка повернулася до камери Красунчика. – ХОЧА ЙОМУ ПОГАНО.

Галині, незважаючи на все, на мить відчула полегшення.

- Вилікуй його. Випусти мене. – сказала вона, не дуже впевнена, чи чаклунка зрозуміє слова, сказані вголос, і чи потрібно взагалі щось казати.

- Я ЧУЮ ТВОЇ ДУМКИ, МОЖЕШ НЕ НАПРУЖУВАТИ РОТА. – сказав голос весело. – АЛЕ НАЩО МЕНІ ТОБІ ДОПОМАГАТИ? Я ПОСПІШАЮ НАГОРУ. Я Й ТАК ТУТ ЗАТРИМАЛАСЯ.

Дівча зробило пару кроків до виходу, і Галина розпачливо кинулася на грати.

- Будь-ласка, допоможи мені! І йому теж. Тобі ж це нічого не варто! Не залишай мене… нас тут.

Чаклунка повернулася до неї. Очі її хитро заблищали.

- ТОДІ УГОДА? Я ТОБІ, ТИ МЕНІ. – промовив голос.

- Угода? Але що я можу тобі дати? – щиро здивувалася Галина.

- ПОСЛУГУ. БУДЕШ ВИННА МЕНІ ПОСЛУГУ. САМЕ ТАК.

***

- Я був на грані, уявляєш? – казав Мстив Андрію, поки той задумливо розглядав околиці з тераси замку. Дими на обрії стали густішими, а здалеку на замок по дорогах між пагорбів, здіймаючи у повітря хмари пилюки, насувалася наче темна пляма – то їхали тисячі і тисячі вершників. 

- Я ледь не здурів. Ти витяг мене, брате. Витяг фактично з могили, в яку сам правда і загнав. Вух… ну що, ще один крок і я вільний. – не міг вгамуватися Мстив. Він ненавидів моменти, коли його примушували повністю ставати інструментом, і тепер, будучи знову майже самим собою, радів цьому, як маленька дитина морозиву.

- Угу. – кивнув Андрій. – Я пам’ятаю, що я тобі обіцяв. І ти будеш вільним, як я і обіцяв. Але не прямо зараз. Пішли назад в залу.

- А чому не зараз? – спохмурнів Мстив, йдучи за своїм новим хазяїном.

- Тому що нас очікує цікава пара днів, коли з одного боку будуть навалюватися твої степові родичі, а з іншого – магістрат та місцеві чаклунчики. Чи ти забув вже про Біле Полум’я чи як там його? – пояснив Андрій.

- І що? Яка різниця?

- Не тупи. Твоя сила прив’язана до твого рабства. Хочеш залишитися просто людиною – хай і досить витривалою та тренованою, але людиною? Перед кочівниками та солдатами? – спитав чаклун, повертаючись до трону і кидаючи погляд на Наєль, що все так само сиділа непорушно і так само слугувала Андрію провідником до сили замку. – Давай вирішимо цю кризу, і тоді поміркуємо, як бути далі.

- Ні, чекай. Що значить, поміркуємо? – не зрозумів Мстив. – Тобі два слова сказати, і я вільний. І срати я хотів на всю ту силу. Якщо вона робить мене рабом, то яка з неї користь?

- Я не буду тобі нічого наказувати. – терпляче сказав Андрій. – Розумієш? Тому ти не будеш рабом, по суті. Яка тобі користь з умовної свободи, якщо не матимеш сили себе захистити?

- Себе чи тебе? – запитав хлопець чаклуна. На його обличчі з’явився вираз, який Андрій вже бачив до цього – тоді, у себе вдома, коли Мстив напав на нього.