22. Бери своє

- То що, просто будеш стояти та дивитися? – зневажливо запитала Наєль у Андрія. Той насторожено спостерігав, як до Мстива з усіх боків – зі стін, стелі, з підлоги – злітаються ледь видимі напівпрозорі блискавки. Підлітаючи, вони закручувалися навколо завмерлого посеред кімнати Ключа, потроху сплітаючи навколо нього щось на зразок кокона.

- Чому б ні? – знизав плечами Андрій.  

- Ти справді отак просто віддаєш мені замок? Без бою? – Наєль підозріло зіщулилася. – Ще хвилина, і я стану господаркою замку і всієї магії, яку він зберігає. І тоді в тебе не буде жодного шансу мене зупинити.

- А він у мене є зараз? – пирхнув Андрій. – Я не дурень. Моя магія там, у моєму будинку, справді подіяла на тебе. Але ти зняла її, коли в тронній залі почала опиратися ілюзіям.  А без того навіювання, якщо ти справді битимешся в повну силу… я тобі не конкурент.

- Не дурень? Може бути. Але ти звик, вочевидь, вважати такими всіх навколо. – сказала Наєль. – Ти думаєш, я повірю в те, що у тебе немає якогось плану? У тебе, хто якимось чином здолав Руберуса?

- У мене була парочка. – кивнув Андрій. – Але ти їх, схоже, зламала.

- Не вірю… хоча… ти ж не один з нас. Можливо, ти справді не хочеш ставити все, що маєш, заради сили. Можливо, ти вважаєш, що зможеш зі мною домовитися. – сказала Наєль, напружено спостерігаючи, як кокон навколо Мстива стає все щільнішим, і від нього починає виростати, вібруючи, довге та товсте щупальце.

- Ще… ще трохи. – сказала чаклунка, протягуючи руку назустріч цьому яскравому веретену.

Андрій стиснув у кармані папірець з закляттям і раптом щупальце роздвоїлося, і одна з половинок кинулася до нього – і опинилася у нього в руці.

- Ні! – скрикнула Наєль, хапаючи те, що залишилось. – Ти не спадкоємець!

- Може й ні. Руберус не заповідав мені свою владу. Але в мені достатньо від нього, щоб замок визнав моє право. – зауважив Андрій. – І мені навіть не треба пафосних слів, щоб заявити про це право. Достатньо декількох рун.

Мстив захрипів і впав на підлогу непритомним, залишивши в повітрі після себе щось на кшталт товстенного жмуту павутиння, що сходився з усіх боків до центру кімнати, і пасма якого одночасно тримали Наєль та Андрій.

- Я не віддам тобі замок! – засичала чаклунка, починаючи тягнути жмут на себе. 

- Тобі і не треба. Пропоную п’ятдесят на п’ятдесят. – все ще спокійно запропонував Андрій, хоча було видно, що йому стає дедалі важче втримувати своє пасмо . – Можемо правити разом.

- Ні! Ніколи! – сказала Наєль, а потім підняла ліву руку, і Андрій скривився від болю.

- Це боляче, але неефективно. – зауважив він. – Замок не дасть тобі вбити мене, зачаклувати чи перетворити на дерево, чи що ти там намагалася зробити. Вийшов тільки головний біль, так що можеш припинити.

- Ха! – чаклунка зробила рукою інший жест, але Андрій лише знову смикнувся і розлючено вилаявся, проте не випустив жмут з руки. 

- Ну добре, в цю гру можна грати вдвох! – сказав він, дістаючи з кармана ще один папірець.

 - Ні, досить ігор! – сказала чаклунка. – Якщо магія не діє, спробуємо інакше. Мстивохвале, слухай наказ. Вируби його!

Андрій тільки і встиг викинути вперед руку. Папірець згорів у нього в кулаці, але Ключ проігнорував напівпрозоре закляття. Він кинувся на Андрія ривком, прямо з підлоги. Очі Мстива були порожні, а обличчя – спокійне та розслаблене, проте діяв він рішуче та вміло, захоплюючи шию землянина у той самий захват, яким нещодавно придушив Наєль.

Андрій випустив пасмо магії, завовтузився в несподівано надзвичайно сильних руках Мстива, але не зміг нічого вдіяти. Перед тим, як остаточно втратити свідомість, він ще встиг побачити, як Наєль, щасливо сміючись, крутиться дзиґою посеред магічного павутиння, яке тане, потроху втягуючись в її тіло.

***

Лоан здригнулася, коли перша куля вдарила їй у спину, але це був і весь ефект – захист, що колись врятував їй життя під час наїзду машини, звичайно, знову був із нею. Друга куля, що прилетіла майже відразу за першою, теж не заподіяла їй шкоди. Чаклунка почала повертатися до небезпеки, і тому третій та четвертий постріли поцілили їй в плече та груди, і це, схоже, вже було занадто для її «щита». Галина пискнула, побачивши, як чаклунка, смикаючись та хрипко дихаючи, опустилася на підлогу біля її грат та вхопилася здоровою рукою за рану на грудях. Потім тіло Лоан розслабилось, і вона розпросталася коридором.

Пролунали ще постріли. Двоє солдат, не дуже думаючи, що саме роблять, кинулися до клітки Худого, розмахуючи мечами і отримали своє – один кулю від Худого, інший від Краснучика. У солдатів щитів не було, а на відстані в пару метрів СБУшники не мазали.

- Я пустий! – крикнув Худий. – Тримай його!

- Плюс. – сказав Красунчик, миттєво переводячи приціл на татуйованого старого.

Білий Вогонь, що за весь час, поки йшла стрільба, встиг лише озирнутися та знову розвернутися до бранців, подивився на трупи своїх людей, потім на пістолет, націлений йому в обличчя. У очах старого чаклуна не було страху, тільки ненависть та холодний розрахунок. Навряд чи він колись бачив пістолет чи навіть чув про таку зброю від Сергія під час допитів, але щоб зрозуміти, що саме сталось, і що йому загрожує, не треба було мати багато розуму.