21. Ключі та замки

- Нам туди. – кивнув Андрій у бік трону. – Прямо за ним дверцята.

Вони пройшли лише половину відстані, коли кістяки біля трону заворушилися.

- Щось цього разу він швидше атакує. – сказав Андрій, зупиняючись. – Ви це теж бачите? Що мерці намагаються встати?

- Я ні. Я бачу дещо інше. – сказала Наєль трохи напруженим тоном, зупинилася і підняла схрещені руки над головою. Завмерла.

- Фу… полегшало. – сказала вона за мить. – Деякий час напевно замок мені не загрожуватиме. А ти що?

Андрій стояв, заплющивши очі, і тримав біля лоба папірець з написами. Губи його ворушилися.

- І довго ти так будеш? – запитала чаклунка за хвилину, коли їй набридло чекати. У цю мить папірець розсипався попелом, а Андрій видихнув та відкрив очі. Подивився на мерців, що тепер, як і личить пристойним трупам, лежали спокійно.

- Нормально. – відказав Андрій трошки надтріснутим голосом і поспішив уперед.

Мстив, що тим часом забрався на трон і звідти спостерігав як чаклуни, в яких не було його невразливості до магії, захищаються від ментальних атак замку, хмикнув і зістрибнув униз, зробивши сальто.

- Від чого вони померли, цікаво? – спитала Наєль, зупинившись біля однієї з мумій.

- Від голоду чи спраги. – знизав плечима Андрій, не зупиняючись. – Це ж гвардія трону, остання лінія захисту. Вони точно були зазомбовані на повну. Скоріш за все їм віддали наказ стояти тут і охороняти трон до повернення господаря, але він так і не повернувся.

Мстив запнувся і подивився на мертвих охоронців зовсім іншим, жалісним поглядом. Наєль, побачивши це, зловтішно посміхнулася.

Вони підійшли до дверцят.

- Зачинено. – сказав Мстив, пару разів пнувши стулки.

- У мене є ключі. Не ключ від Серця, а просто декілька ключів від якихось замків. – сказав Андрій, передаючи йому зв’язку. – Спробуй відкрити.

- Хочеш, щоб я в них копирсався, тому що тут може бути ще одна пастка? – хмикнув Мстив, починаючи дзвеніти ключами, підбираючи необхідний.

- У тебе найбільші шанси вижити, якщо раптом звідти вдарить вогонь. Якщо він буде повністю магічним, то, напевно, ти його навіть і не помітиш. – підтвердив Андрій.

- Хай живе Мстивохвал, жартівник, акробат та магічний міношукач! – засміявся хлопець, повертаючи ключ у замку. – Відчинено. Прошу за мною.

Вони вийшли у коротку напівтемну галерею, яка закінчувалася великими дверима, що відчинилися без усякого ключа, і в обличчя їм вдарило свіже повітря та звуки набату.

- Ого, який краєвид. – сказав Мстив. – І як ми високо…

Супутники опинилися на невеликій терасі, з якої відкривався вид на навколишню пустку, що утворилася того дня, коли охоплений полум’ям замок з’явився посеред Чорнорова. А ще звідси було чудово видно передмістя, поля та пагорби, що протягнулися на північ.

- Схоже, кочівники вже тут. – стиснула губи у риску Наєль і показала рукою на чорні стовпи диму, що піднімалися на обрії. То палали села, які були найближче до Степу. Над містом розносився тривожний дзвін.      

- Треба поквапитись. З цього боку у міста навіть немає мурів, а коні йдуть швидко. – скривилася чаклунка. – Ми можемо побачити під замком перших вершників за пів години, якщо не раніше, і містяни скоріш за все не чинитимуть їм опору тут, а сконцентруються на захисту переправи на тому боці річки. Було б непогано до того часу знайти Серце.

- Нам сюди. – кивнув Андрій, вказуючи на ліву з трьох дверей, які виходили на терасу.   

Вони пройшли вузеньким коридором, який перетворився на такі ж вузенькі сходи, що вели кудись вниз. Тут було зовсім темно, тож Наєль підняла руку, і над їх головами засвітилося декілька невеликих вогників, що, як прив’язані, летіли трохи попереду чаклунів.

- Тепер он туди. – сказав Андрій, коли вони спустилися на декілька прогонів, показуючи на майже непомітні маленькі дверцята, через які можна було пройти, тільки зігнувшись. 

- Гарно сховано. – визнала Наєль, спостерігаючи, як Мстив підбирає ключ. – Без тебе я справді б довго шукала цей вхід, якщо б взагалі знайшла.

Темряву, яку до того лише трохи розвіювали вогники чаклунки, розірвало яскраве світло, що вдарило через відкритий отвір дверей.

- Це воно? – спитала чаклунка, нерішуче зазираючи до невеликої повністю порожньої кімнати, стіни якої, здавалось, світилися самі собою.

- Воно. – кивнув Андрій. – Кімната Серця. Мстив?

Той знизав плечима і перший зайшов до кімнати. Походив там, знизав плечима ще раз.

- Якщо тут і є якась пастка, то вона не мене не реагує. – сказав він нарешті.

- Добре, ризикнемо. – кивнула Наєль і зайшла до кімнати. Андрій відстав від неї лише на мить, став біля стіни, насторожено спостерігаючи за чаклункою. Рука його в кармані стиснула папірець із закляттям.

Чаклунка, обвела поглядом стіни та стелю, ігноруючи присутніх, потім нарешті сказала:  - Так, це справді воно.

Повернулась до Мстива і промовила урочистим тоном: