16. Снігуронька

- Ти ж її хочеш?

Деніск здригнувся від несподіванки та гнівливо озирнувся на Мстива, який непомітно під’їхав до нього ззаду. Вони тільки-но зустріли кінний патруль міської сторожі Чорнорова, і барон разом з Наєль якраз розмовляли з солдатами. Саме на чаклунку Деніск і дивився, коли його застав зненацька своїм запитанням Мстив.

- Що ти сказав, раб? – у голосі лицаря було більше недовіри, ніж злості.

- Я спитав, чи хочеш ти її. Для мене давно ясно, що так. Для будь-кого в нашому маленькому загоні, хто має очі і хоча б іноді кидає на тебе погляд, це очевидний факт. – посміхнувся Мстив. – І щоб ти не сумнівався, для неї теж.

Деніск скрипнув зубами. На його вродливому обличчі з’явилися червоні плями.

- Це нормально. – продовжив Мстив. – Вона молода, досить красива жінка, яку ще й огортає флер могутності та таємничості. Романтичні натури западають на таке на раз.

- Чого ти хочеш? Позбиткуватися з мене? Вона сказала ставитися до тебе як до інструменту чи може, собаки. – прошипів лицар. – Але жоден пес не бісив мене так, як ти.

- Я? Я хочу грошей. – серйозно відповів Мстив. – Я хочу мати деяку фінансову незалежність в очікуванні того дня, коли я отримаю волю. Тому я продаю трофеї, знахідки, все, що можу продати. Тобі можу продати пораду. Пораду, як заробити схвальний погляд Наєль. А може й дещо більше. Я її дуже добре знаю, ти маєш це розуміти.

Деніск промовчав, відвів погляд. Ніздрі його роздувалися від гніву, але він явно замислився над словами раба. Попереду солдати патруля, про щось домовившись з керівниками загону,  міняли своїх стомлених, майже загнаних коней на більш свіжих, із запасних баронських.

- Давай так. Я дам тобі пораду даром, от такий я добрий янгол, покровитель закоханих. Але якщо ти скористаєшся цією порадою і побачиш, що вона спрацювала, будеш винен мені золотий. І потім, можливо, заплатиш за інші поради. – сказав Мстив. – Як тобі угода? 

Деніск мовчав, не глядячи на раба.

- Я сприйму це мовчання за згоду. Тож ось моя порада. Наєль любить кров. Кров та рішучість. Ти сам це бачив вже не раз під час нашої подорожі, але, напевно, не зробив висновків. – продовжив Мстив, не переймаючись тим, що його ігнорують. – Якщо настане момент, коли у тебе буде вибір між дією та терпінням, між смертю та компромісом… Обери кров. Вона це оцінить.

І він, не чекаючи більше ніякої реакції від лицаря, поспішив уперед, бо чаклунка рушила далі, а наказ не відпускати її від себе далеко Мстиву ніхто не відміняв.

***

Дорогу в цьому місці перерізав невеликий струмок, а до найближчого села ще було їхати і їхати, тож не дивно, що патруль зупинився саме тут. Точніше, залишки патруля.

- Вітаю вас, моя леді. – з повагою, але без особливого задоволення промовив сивовусий офіцер, стаючи на одне коліно перед Наєль.

- Вітаю вас, капітане Радв. Я бачу, сутичка з кочівниками не вийшла для вас легкою. – відповіла чаклунка, обводячи поглядом імпровізований табір, що розташувався на узбіччі біля струмка. Десяток похмурих солдатів, декілька трофейних коней та якийсь чоловік у чорному, що, матюкаючись, саме зашивав щоку одному з патрульних.

- Ви запам’ятали моє ім’я, хоча ми бачилися лише раз? Не чекав такої честі. – здивовано хмикнув Радв, піднімаючись. – І так, я втратив двох гарних хлопців, а ще п’ятьох залишив у найближчому селі – вони мають відлежатися декілька днів, перед тим як знову зможуть сісти на коней. Натомість ми знищили пару дюжин цих засранців. 

- Вони встигли когось принести в жертву? – зацікавлено запитала чаклунка.

- Одна група – так. Налетіла на хуторок тут недалеко, перерізала всіх, одного розіп’яли та спалили. Але зате ми їх там і взяли без проблем, навіть нікого не поранило. – відповів капітан. – Не дуже їм допоміг їх Кенар. А от друга дюжина була готова до бою, і взяти їх зненацька не вийшло…

Він зітхнув.

- Дякую вам за тих коней, і за те, що зробили частину роботи за нас. – додав він після паузи. – Ви ж насправді вибили ще одну дюжину?

- Можете за них не хвилюватися. – кивнула Наєль. – А що, ви знаєте лише по три таких банди?

- Якби ж то! Їх щонайменше вісім. – невесело усміхнувся капітан. – Але у цьому напрямку діяло лише три. Я сподіваюсь, моїм братам по стражі пощастить більше за наше, і їх виб’ють з меншими втратами. За місяць нам буде потрібен кожен солдат. І, звичайно, вся магія, яку ви, лорди, зможете надати. Адже навіть останній жебрак в Чорнорові розуміє, що означають ці набіги. Ми все життя живемо поруч зі Степом.

- Ви щось знаєте конкретне?

Капітан із сумнівом подивився на супутників Наєль, якби роздумуючи, скільки він може сказати при них.

- Тільки те, що торговців з умовно мирних племен ми не бачили з весни, а парочку з тих, що все ж приїхали, довелось повісити на площі біля ратуші – вони чомусь розпитували про кількість солдатів та про те, де зберігаються міські запаси їжі.  – нарешті сказав він. - Але й цього достатньо.

- Ми перепочинимо трохи тут. – наказала Наєль своїм супутникам, нарешті спустившись з коня. – Пообідаємо, і потім їхатимемо аж до темряви. Далі села йдуть одне за одним, я правильно пам’ятаю, капітане?