15. Візит доброзичливих.

Галина почувалася якось дивно.

Полегшення, на межі божевільного щастя, що вона відчула, коли позбулася Лоан, змінилося справжньою короткочасною ейфорією, коли вона, доїхавши додому, нарешті зрізала ошийник з шиї. Безжально викинувши чорну шкіру разом з блакитним камінцем у смітник, вона спочатку кружляла по кімнаті в якомусь дикому танці, а потім увімкнула на телевізорі фонограму улюбленої пісні та проспівала її декілька разів поспіль, з кожним разом все голосніше, аж поки сусіди на почали стукати в стелю.

Заспокоїлась вона аж надвечір і ближче до ночі вже почала серйозно розмірковувати, як проведе наступні два дні, поки її батьки все ще будуть на дачі. Адже літо завжди так швидко закінчується, а при батьках вона все ще намагалася вдавати з себе гарну дівчинку і, наприклад, не повертатися додому з нічного клубу аж наступного дня в обід. 

Галина встигла до ночі  помиритися з Олею, домовитися зустрітися з нею та з Анею наступного вечора, подивитися пару серій улюбленого серіалу, випити пару келихів вина, заїдаючи їх доставленими на дім ролами, і відправилася спати в чудовому настрої.  

 А зранку вона дізналася, що  Катерина Федорівна, мати Сергія, подала його в розшук, і від чудового настрою вмить майже нічого не залишилось.

«Він має сам про себе подбати, він же чоловік. Я ж вирішила свою проблему з чаклункою». – повторила вона собі декілька разів, поки снідала, але це не особливо допомогло. Ця мантра, що допомогла їй вчора припинити думати про Сергія та його становище, переставала працювати, щойно вона починала розмірковувати, як саме зв’язаний та кинутий за грати хлопець зможе вибратися з полону, знаходячись у чужому світі і не маючи під рукою таких чудових засобів боротьби з чаклунами, як швидкісні автостради.

«Ну а що я можу зробити?»

Ця фраза допомагала набагато більше. Справді, що вона могла? Піти в поліцію і зізнатися, що Сергія затягнуло до іншого світу через магічний кинджал? Те, що вона опиниться у спеціалізованій психлікарні в обласному центрі, ніяк Сергія не врятує.

Єдиним реальним шансом щось зробити, напевно, було зв’язатися з Андрієм та вмовити його допомогти витягти хлопця з пазурів татуйованого старого чаклуна. Але Галина ще вчора, щойно зняла ошийник, видалила Андрія з контактів та соцмереж і навіть заблокувала його номер – просто про всяк випадок. Після близького спілкування з Лоан вона б  радше перепливла річку з піраньями, ніж вступила в будь-який контакт з будь-яким магом. Особливо враховуючи, що сама Лоан називала Андрій не тільки сильнішим за неї, але і по-справжньому злим чаклуном. 

А кого люди, здатні полонити та катувати безневинних тільки для того, щоб підібратися до свого ворога на відстань удару кинджалом, можуть вважати по-справжньому злим, Галині не хотілось і уявляти.

Так, у сумнівах, роздумах та трохи занедбаних за всіма пригодами домашніх справах, Галина провела майже весь день. І вже надвечір, коли вона почала готуватися до зустрічі з подругами, до неї завітали Худий та Красунчик.

***

Дзвінок у двері застав Галину за вибором наряду на вечір. Вона зітхнула, ще раз поглянула на розкладені на дивані сукні, мотнула свіжовимитою головою та попрямувала до коридору. Відриваючи двері, вона чомусь навіть не подумала поглянути у вічко чи накинути ланцюжок – адже це був її рідний дім, її Павель, і взагалі думки її були далеко і розривалися між сукнями та Сергієм. Дівчина чомусь подумала, що то дзвонить у двері сусідка, подруга її мами, і їй треба щось позичити чи просто спитати, і  тому, коли відчинивши, побачила перед собою двох чоловіків, трохи розгубилася.

- А… ви до кого? – тільки і спромоглася дурнувато запитати вона, розглядаючи цю пару. Незважаючи на майже однакові костюми, виглядали вони геть по-різному.

Перший здався Галині справжнім красенем – широкоплечий, зовсім не старий, з привітною усмішкою та лагідним поглядом. Якби такий підсів до неї десь у клубі, вона була б не проти з ним поспілкуватися, тим паче, що на вигляд він був не старшим за того ж Андрія. Другий поруч з Красунчиком здавався майже огидним, хоча насправді просто був середньостатистичної для свого віку зовнішності – з постійно плаксиво опущеними донизу куточками губ та настороженими сірими очима під зморщеним лобом. Коротше, типовий міленіал, що народився ще за СРСР, бачив дев’яності і взагалі дуже багато різного лайна в своєму житті. А ще він був високим та худим, як паличка для ролів.

- А ми до вас, Галино Степанівно! – все ще привітно усміхаючись, сказав Красунчик. – Дозвольте увійти?

- СБУ. Є декілька запитань. Поки що – неофіційно. – неголосно та сухо промовив Худий, розкриваючи посвідчення.

- Що?… - ноги в Галини підкосилися і вона ледь втрималася, щоб не впасти. В голові пронеслося відразу безліч думок, але вони пробігли настільки швидко, що вона навіть не встигла вхопити якусь з них і як слід її подумати. 

- Ну що ви, Галино Степанівно, не треба так хвилюватися! – запевнив дівчину Красунчик. – Нам просто поговорити. Так ми можемо увійти?

- Напевно… - прошепотіла бліда, як крейда, Галина, все ще перебуваючи в шоці. Потім пізніше розмірковуючи над тим, чому злякалася ввічливих СБУшників більше, ніж боялася злу чаклунку з кинджалом, вона так і не змогла відповісти собі на це запитання. Напевно тому, що чаклуни та магія були чимось  настільки нереальним, що здавались несправжніми, і вона до цього моменту не те що з СБУ, але і з поліцією не мала ніколи ніяких справ?