14. Час танцювати

- І що, нам знову пертися нагору? – нервово запитала Олеся Олександрівна.

- Не вам, йому. І так, операційна за два дні нікуди не переїхала. – зітхнув Андрій.

Женя, якого підтримували під руки санітари-охоронці, вже рухався до сходів, і господар будинку відійшов убік, щоб їх пропустити. Проходячи повз Андрія, юнак глянув на нього здоровим оком, смикнув щокою і наче хотів щось сказати, але не став.

- Ви погано виглядаєте. Наче ви не спали всю ніч. Я теж погано виглядаю і теж не спала, тож знаю про що кажу. – сказала Олеся Олександрівна. – Щось пішло не так з підготовкою до лікування? Може, відкладемо?

Жінка явно нервувала тим більше, чим ближче ставав час ритуалу, і Андрій чудово її розумів. Люди і перед операціями своїх близьких сильно нервують, що вже казати про дивну процедуру, деталі проведення якої невідомі, і яку проводить незрозуміла таємнича особистість, що продає в інтернеті потворних ляльок?

- Час важливий. Час настільки важливий, що наступний слушний момент буде тільки через декілька днів. – сказав Андрій. – А підготовка пройшла нормально. Так що відкладати не будемо.

Він на мить закрив очі і перед ними встав заплетений зеленими гілками старовинний храм, з верхівки якого вниз, по вищерблених часом сходах, текла темна, майже чорна, кров. Одна з останніх сцен, яку він вичерпав з пам’яті автора останньої пізнаної їм книги. Нічого корисного він звідти не дістав, ніяких знань, лише декілька дуже яскравих спогадів, які тепер просто таки лізли у нього перед очі кожного разу, коли він їх заплющував.

Андрій помотав головою.

- Так, нормально. – сказав він рішуче. – Просто трохи втомився, ось і все. Але все буде добре.

- Я…

- Ви просто посидите тут. Це не обговорюється. – обірвав сухо початок якогось прохання Андрій. – Давайте вже не проходити знову і знову те саме. Почекайте вашого сина тут. Він спуститься до вас сам.

І пішов до сходів.

- Обіцяєте? – в спину йому крикнула Олеся Олександрівна, з якої злетів майже весь лоск столичної бізнесвумен і залишилася лише стомлена, майже зламана останньою надією на краще жінка. – Присягніться! Христом Богом присягніться мені!

Андрій, не обертаючись, лише відмахнувся і почав швидко підніматися. Він почув, як ззаду вже вголос заридала клієнтка, але тільки досадливо скривився.   

Увійшовши до операційної, де «санітари» вже допомагали юнаку роздягатися, господар дому зупинився біля столу, подивився на годинник на стіні і сказав: - Швидше! І штани знімайте та взуття.

- Труси? – запитав один з чоловіків, не зморгнувши оком, тоді як другий, молодший за напарника, здивовано подивився на Андрія. 

- Білизну залиште.

Насправді білизна теж була зайвою, але зняти один-єдиний предмет одягу Андрій міг і сам, вже з несвідомого тіла. Набагато більше б часу у нього пішло на суперечки з цього приводу з юнаком, якому навіть те, що з нього зняли штани, сильно не сподобалося.

- Лягай давай. – відмахнувся від спроб Жені щось заперечувати Андрій. – А ви геть.

- Я тут знову почергую, якщо щось треба буде… – сказав молодший «санітар», залишившись перед дверима в коридорі.

- Як знаєш. Головне не ломися сюди без необхідності. – відповів йому Андрій, закриваючи двері перед його носом на замок і повертаючись до пацієнта. Той вже лежав, напружено витягнувшись на столі, і хоча намагався бути незворушним, ноги його тремтіли, а бліде обличчя вкривав піт.

- Нервуєш? – запитав Андрій, обійшовши стіл і беручи голову юнака до рук.

- Я… - не встиг відповісти той, оскільки очі його закотилися і він, розслабившись, обм’якнув.

- А ось і не треба. – сказав Андрій. Підійшов до однієї з шаф, широко відчинив дверцята і викотив з дверей вузьку медичну койку на коліщатах. Без особливих зусиль переклав юнака на неї, закотив назад у «шафу», зайшов сам.

Коли хворі клієнти ремствували, що їм приходиться підніматися на другий поверх сходами, Андрій завжди казав їм, що ліфта у нього немає. І це була лише правдою лише частково. Ліфт був. Проте з’єднував не перший та другий поверхи, а «операційну» та заклинальну залу у таємній частині підвалу. Таємною вона була, тому що Андрій не хотів нікому показувати, як саме здійснюється лікування, і в нього на це було безліч причин. А в підвалі – тому що там поруч були Двері, через які лилася магічна енергія іншого світу. Що насправді, дуже допомагало.   

Електрика магії не заважала, тож замість свічок, чи не дай боже смолоскипів, тут було нормальне освітлення. Також тут не було кам’яних стін чи стелі – все приміщення було заштукатурене та пофарбоване у приємний світло-бежевий колір. У кутку стояли звичайні стіл та стілець. І лише підлога підказувала, що це не просто якесь підземне сховище для роботи дрібного офісу під час повітряної небезпеки. Два великих, кожне в пару метрів діаметром, кола, що складалися з дрібних, ретельно вирізаних на ламінаті візерунків та символів, з’єднувалися, утворюючи вісімку. Таке в офісах не побачиш. Ну не у всіх так точно.

Андрій вигрузив Женю в одне з кілець, стягнув з нього білизну, з деякою огидою поклав на стілець.

- Знову забув про рукавички. – ледь не сплюнув він на підлогу, але кинув погляд на годинник (точну копію того, що висів нагорі, в операційній) і поспішив за «інгредієнтом», який чекав у сусідній кімнаті, де розташовувалися Двері та статуя Руберуса.