8. Метушня у передмісті

8. Метушня у передмісті

Вони обійшли навколо будинку, на який вказав амулет, і повернулися до позиції біля входу. З будь-якої точки дерев’яний кругляш тягнув Мстива саме до майстерні, тому можна було вважати доведеним, що їх ціль – всередині.

- Ну і що ти робиш у таких випадках? – запитав  Андрій у свого супутника.

- Чекаю. – відповів той і, щоб продемонструвати свої слова, зручно оперся спиною на стіну. – Не вдиратися ж у будинок? Треба чекати слушної нагоди. Прослідкувати, вистежити. І у той момент, коли нікого не буде поруч – хвать!

Він показав рукою, як саме буде хапати жертву.

- У нас не так багато часу. – із сумнівом заперечив Андрій.

- Цього разу – так. Але зазвичай я намагаюсь, щоб усе пройшло без свідків. – похитав головою Мстив. – Саме тому на мене у місті досі ніхто не звертає уваги. Ти думаєш, якби я притягнув до тебе пів дюжини людей на очах у всіх, мене б не розшукували? Місцева сторожа не настільки некомпетентна.

Андрій зітхнув та прислонився до стіни поруч із ним.

- Так, але чекати декілька годин… - протягнув він невдоволено за хвилину.

- Ось це мені у вас і не подобається. – відрізав Мстив. – Все подобається. Шикарні умови для життя. М’яко, тепло, весело. І, напевно, навіть смачно, тут я поки не можу судити. Але боги свідки, які ж ви метушняри! Весь час кудись біжите, щось робите, не можете всидіти на одному місці і години. Просто посидіти у спокої!

- Ми можемо! – заперечив Андрій, трохи образившись.

- Втупившись у маленький телевізор, що носите із собою в штанях. – пирхнув Мстив. – А без нього?

Андрій знизав плечима.

- Як ти думаєш, хто він? – перевів він розмову на іншу тему.

- Ну йому має бути біля шістнадцяти, чи не так? – запитав Мстив задумливо. – Тоді він або син господаря, або найманий робітник. У будь-якому випадку в такому віці юнак не буде сидіти у майстерні ввечері. Або піде додому після роботи, або ж піде гуляти. Дівчата, все таке. Тут то ми його і вистежимо.

- Чекати тут до вечора? – жахнувся Андрій.

- Я б так і зробив. Але за дві-три години мені треба повернутися до Наєль. Тому доведеться брати його зараз. – зітхнув Мстив, відлипаючи від стіни. - І при цьому треба буде нам якось замаскуватися. Бо якщо пам’ятаєш, мені сюди повертатися за декілька днів. Причому нормальним чином, через ворота у міському мурі. 

- Теоретично, я можу спробувати змінити нам обличчя. Магією. – трохи непевно запропонував Андрій.

- Ти коли-небудь це робив? – поцікавився Мстив.

- Ні

- А скільки в тебе на те піде часу?

- Ну… декілька хвилин. З фізичним контактом. – сказав Андрій і зітхнув.

- Тобто ми маємо стовбичити десь тут, ти будеш мацати моє обличчя декілька хвилин, і в цей час воно буде поступово змінюватися? – спитав Мстив максимально нейтральним тоном.

- Я вже зрозумів, що це була погана ідея, забудь. – сказав сухо Андрій. – Я розумію, що нам не треба, щоб якийсь випадковий перехожий звернув на нас увагу.

- А тим паче, щоб це побачив зовсім не випадковий перехожий, який шпигує за нами вже декілька хвилин. – сказав Мстив байдужим тоном, все ще не відриваючи погляду від майстерні.

- А? Що? – не второпав Андрій і почав крутити головою.

- Та не крутися ти! – шикнув на нього Мстив. – Обережно скоси очі та й усе. Ліворуч он, бачиш?

І справді, тишком поглянувши у вказаному напрямку, Андрій побачив приземкуватого добродія, що спостерігав за ними з неприхованою злістю у погляді.

- Ти йому не подобаєшся. – повідомив Мстив, все ще не дивлячись у бік шпигуна, і Андрій знову ледь не почав крутити головою, так впевнено пролунала ця фраза.

- Як ти це, в біса, робиш? – запитав він, щосили  намагаючись не дивитися на підозрілого чоловіка.

Мстив лише знизав плечима.

- Я думаю, ми тільки-но отримали гарний стимул все ж таки зайти у майстерню і забратися звідси з нашим призом. – тільки і сказав він, і рушив через вулицю, навіть не подивившись, чи Андрій йде за ним. – Бо я впевнений, що той пан не просто так свердлить тебе очима.

- А? – запитав Андрій, поспішаючи за Мстивом.

- Як ти вважаєш, яка вірогідність того, що якийсь чаклун – може,  Біле Полум’я, чи хтось, про кого ми ще не чули, з тих, хто хоче зайти до замку і сісти на трон лорда-чаклуна – відстежує у місті конкурентів по їх магічній активності? – спитав Мстив. 

- Ти думаєш, цей чоловік…

- Має щось на зразок мого компаса. Тільки ми відстежуємо людину, яка схожа на твого пацієнта. А він – магів. – стверджуюче сказав Мстив. – І тільки тому, хто його послав, відомо, які інструкції він отримав щодо тебе.

Вони підійшли до дверей майстерні, і відчули запах клею та шкіри, що висів тут у повітрі, наче ранковий туман.

Мстив повернувся до свого супутника і відкрив був рота, щоб, напевно, дати якісь вказівки щодо подальших дій, але не встиг, бо двері майстерні відчинилися, і на вулицю вийшла ціла компанія.