6. Коли краще бути відьмою

- Сергію? Привіт, пробач що подзвонила серед ночі.

- Галина? – у заспаному голосі парубка чулась не стільки злість, що його розбудили, як здивування. – Що… що сталось? 

- Можеш підійти до мене додому? Мені дуже, дуже потрібна допомога. 

- Ммм.. три двадцять п’ять. Ти серйозно? – от тепер злості стало трохи більше, але додалося ще дещо.

- Будь ласка. Ну будь ласка. Мені справді дуже-дуже потрібна допомога. Прошу тебе. – Галина захлюпала носом, наче маленька дитина, у якої відібрали морозиво.

- Зараз буду. – зітхнули з того боку і закінчили дзвінок.

Дівчина видихнула з полегшенням.

Як людина, що тоне, хапається за плавучу деревину, так і вродлива юна дівчина у випадках справжньої біди передусім дзвонить парубку, якого бозна-коли засунула у френдзону. Галина не була винятком.

Сергій мешкав у кварталі від неї, вони вчилися в одній школі, і він був у неї тихо закоханий ще з шостого класу. Вона ж ніколи не сприймала його почуття серйозно, розбила йому серце, але завжди ставилась до нього по-дружньому і врешті-решт, схоже, Сергій змирився з тим, що він для неї лише друг. А Галина, яка майже ніколи не дзвонила і не писала йому перша, сприймала його дружбу як належне, як константу в своєму житті. Він був обов’язковим гостем на її днях народження, і вона, без жодних сумнівів, запросила б його на своє весілля, навіть не думаючи про те, чи доставило б це йому якесь задоволення.

Тому він був єдиним, хто спав на думку, коли вона метушилася по ванній, збираючи розбризкану воду у цеберко.

- Що сталось? – спитав він сердито з порогу, коли Галина відкрила двері і фактично затягла його до квартири. – Що з тобою?

Дівчина була майже вдячна йому за те, що він був саме сердитим. Якщо б зараз він звернувся до неї лагідно та стурбовано, вона, скоріш за все, знову б розридалася.

- Пішли, це треба бачити. – сказала вона, не відпускаючи його руку. І потягнула до ванни.

- Ем? – тільки і сказав Сергій, побачивши зіжмакану шторку, що накривала ванну.

- Сам подивись. Там. Під шторкою. – схлипнула Галина. Вона переступила з ноги на ногу. Її знову почало потроху трусити. І річ була не в тому, що на ній був лише коротенький халатик, а у ванній було прохолодно.

Сергій обережно підійшов до ванни і підняв шторку.

- Твою ж… - тільки і сказав він.

- Ти що наробила? – спитав парубок у Галини, обертаючись. – Здуріла, чи що?

- Це не я. Це він сам. Я взагалі не знаю, хто це, і як він тут опинився. Я прийшла додому, а він там лежить, і вода тече. – трохи прикрасила ситуацію дівчина. Ситуація і так була… дивна, а розповідати ще й про телепортацію (чи що то було) було б, напевно, занадто.

- «Не винна я, він сам прийшов» - процитував радянське кіно Сергій. – Він мертвий?

- Схоже, послизнувся і скрутив собі в’язи. Я не знаю... – Галина знову майже плакала. – Я не знаю, не знаю. Що робити?

- Як це? Дзвонити в поліцію, а що ще ти думала робити. – знизав плечима Сергій, знімаючи шторку повністю. – Блін, та він не просто шию зламав.

- А?

Галина підійшла ближче і обережно заглянула через Сергієве плече.

І справді, крім шиї, повернутої під двиним кутом, у незнайомця у животі стирчав ніж.

- О господи!

Сергій трохи нервово хіхікнув.

- До тебе в гості заліз бомж-нудист і заколовся старовинним кинджалом. І так, я вірю, що це не ти сама запросила його до своєї ванни. Навряд чи в тебе НАСТІЛЬКИ змінилися смаки до чоловіків за той час, що ми не бачилися. – сказав він.               

Галина лише тепер як слід огледіла незнайомця і подумки згодилася зі Сергієм.

Її несподіваний гість виявився на голову нижчим від неї, зі сплутаним кудрявим волоссям на нечесаній голові. Рудуваті зарості шерсті прикрашали його груди. Нігті на пальцях, що все ще чіплялися за шторку, були майже чорні від бруду. А ще він був повністю голим, що могло здатися логічним, враховуючи, що він лежав саме у ванній. Але знаючи, як він тут з’явився…

Вона відвела погляд від широко розплющених яскраво-блакитних очей мерця і втупилася у кинджал, що стирчав у того з-під ребер. На руків’ї  зброї вигравав і спалахував усіма кольорами дорогоцінний камінь розміром з її ніготь.

- То ти думаєш, він сам заколовся? – спитала Галина, не відриваючи очей від камінця.

- Напевно, він тримав кинджал у руці, коли втратив рівновагу, та падаючи встромив його собі у живіт. Буває. – тоном знавця промовив Сергій.  – У будь-якому разі, слідство покаже.

- Ти бачив, який там камінь? – майже зачаровано сказала дівчина.

- Що?  

- На руків’ї.

- То скло. Якась декоративна срань. Не буває дорогоцінного каміння такого розміру. – пирхнув парубок. – Але це не важливо. Гей, не чіпай його!

- Він такий красивий. – вона протягнула руку до кинджалу. – Ти впевнений, що це не справжній камінь?