4. Питання можливостей

- Ти ж приїхала тільки позавчора? – широко розкривши очі, спитала Оля.

- Ну, так. – відповіла Галина трохи кокетливо, ховаючи усмішку за чашкою кави.

- Ну не знаю, я б так не змогла.

Саме тому, що «вона б так не змогла», Галина і дружила з нею ще зі старших класів. Оля була досить привабливою, але трошки пухлуватою дівчиною, яка вперто красилися в блондинку, що їй насправді не дуже личило. Галина, яка з п’ятнадцяти років насолоджувалась славою першої красуні школи, дружила з нею спочатку через те, що була не дуже впевнена у собі. Мати поруч дівчину, яка б своїми вадами підкреслювала твою красу, було дуже зручно. Потім, коли невпевненість минула, вона продовжила дружити з Олею, тому що їй подобалось щире захоплення подружки нею, Галиною. Її успіхами з чоловіками, її впевненістю в собі. Її гардеробом та зовнішністю, нарешті.

Так, Галина щиро вважала Олю своєю найліпшою подружкою, і навіть, досить сильно сумувала на початку, коли поїхала в Київ вчитися. Але за деякий час, як це завжди буває в таких випадках, все змінилось. Спочатку вони дзвонили одна одній кожен день, потім – через день, а зараз, після трьох років університетського життя, Галина спілкувалася з Олею чи не рідше ніж з усіма іншими своїми знайомими. Але звичайно кожного разу, коли вона поверталася в Павель, Галина зустрічалася зі старою подружкою. Це була фактично традиція.

- А з ким ти ходила в той клуб?

Це могло б звучати як «що ж ти, подруго, мене не покликала», але Оля була вища за такі дрібниці. 

- Та я сама пішла. Якщо йдеш на полювання, нащо тобі супровід. – трохи зверхньо усміхнулася Галина.

- Сама? Я б так не змогла. – повторила Оля. – Усі ці хижі погляди та слині… фе. А якби тебе якась ціла компанія кудись потягнула? Я чула, такі речі трапляються.

- Ну після Києва мені нічого не страшно, повір мені, я там такого надивилася… Наші місцеві порівняно зі столичними всі старомодні джентльмени. От в Києві, я б одна не пішла нікуди. А тут… - пирхнула Галина. – Хоча трошки боязно було, правда. Але ти знаєш, ризик теж трохи приємно збуджує.

Оля невпевнено засміялася.

- То ти провела ніч з чоловіком, якого вперше побачила?

- Ти типу так не робила. – пирхнула Галина. – Я ж пам’ятаю всі твої тіндерні пригоди.

- Ну тіндер це одне, а клуб це зовсім інше. – пробурмотіла Оля.

- Не знаю, як на мене це набагато краще. Ну в цьому випадку так точно я ні про що не шкодую. – сказала твердо Галина. – Натанцювалася, отримала купу уваги від чоловіків, вибрала найкращого та від душі посексилася. Чудовий початок канікул.

- Прямо таки найкращого? – трошки скептично запитала Оля, відламуючи шматок тістечка.

- Подумай сама. Красивий. Високий. Прес на місці. Яскраво-зелені очі з легкою журбинкою, знаєш, видно, що людина творча та емоційна, не те що всякі пролетарії. Не жмот, та і взагалі схоже багатий. Ти б бачила його будинок. -  захоплено проговорила Галина і, притишивши голос майже до шепоту, додала. – Ну і в ліжку… Я так тобі скажу, це було щось.   

- Найкраще побачення в моєму житті. – закінчила вона і знову взялася до кави.

Оля подивилася на подругу з певним скепсисом.

- Ну тобі, звичайно, краще знати. А скільки ж йому років? Чим займається? Що у нього вже свій будинок є? Чи може він там з батьками мешкає?

- Які батьки? – щиро образилася Галина. – Ти що? А років – ну тридцять, може тридцять з чимось. Він за собою слідкує, так що тут особливо не вгадаєш.

- Що? – додала вона, побачивши вираз обличчя подруги. – Ну тридцять не п’ятдесят же, у чому проблема? Чи ти хочеш сказати, що тобі з нашими однолітками цікавіше, ніж з уже сформованими чоловіками?

- Ну не знаю, мені з Павлом добре. – знизала плечима Оля, згадуючи свого хлопця, з яким вона була вже пів року. – Він точно сформований.

- Я не знаю, для мене вони всі якісь примітивні. – трошки зневажливо промовила Галина. – Я нічого проти твого Паші не маю, ти не подумай. Але все ж таки тридцятирічні мені більше до вподоби. Після цієї ночі я точно у цьому впевнена.

- Так чим він займається?

- Я ж кажу – творча людина. Якісь скульптури робить.

- Скульптор? З власним будинком? – цього разу скепсис в голосі Олі був настільки явним, що не розчути його було неможливо.

- А що?

- Творчі люди з грошима мають бути дуже знаменитими. І молодих серед них точно немає. Ти ніколи не тусовалася з художниками, а я декого знаю. Вони всі бідні як миші. Ну нашого віку. Щоб тут, у Павелі, жив якийсь багатий скульптор? Це прям новина. – проказала Оля.

- Ну не знаю. Будинок шикарний. Я навіть не знала, що в нашому містечку взагалі таке є. – знизала плечима Галина.

- Щось мені здається, він тобі по вухах проїхався. Може і будинок не його? А може він і не скульптор? – цокнула язиком Оля. При цьому було зрозуміло, що вона мала на увазі скоріш «ох і свистиш ти, подруго».   

Галина насупилися. Все ж таки часи, коли подруга сприймала, все що вона каже, з щирим захопленням, а не намагалася думати, їй подобалися більше. Тим паче, що Олині закиди резонували з її власними сумнівами, в яких вона, однак, не збиралася зізнаватися навіть собі.