3. Бізнес у маленькому місті

Це кафе Андрій полюбив відразу, щойно переїхав до Павеля.

Було це рік тому. Будинок, який він купив недобудованим, доводили до ладу, а він знімав квартиру та цілими днями бродив містечком, намагаючись відійти від усього того, що з ним сталося за останні роки. Це були дивні відчуття, просто так ходити вулицями, йти куди заманеться, мати повну свободу від чужої волі.

Він досі пам’ятав ті відчуття, які п’янили його більше, ніж будь-який алкоголь. Кожен день був подарунком, і кожного ранку він більше години витрачав на медитації, ретельно перевіряв себе, не в змозі повірити, що він нарешті справді він. Що битва, яку він виграв, справді виграна. Що його ворог мертвий.

Андрій навіть сумував за тими днями. Йому не вистачало тої свіжості та простого щирого щастя. Бути вільним. Тривало це недовго і зараз, через рік, він лише міг згадувати ті почуття. Ні, свобода та радості життя нікуди не пішли, але вже не викликали таких емоцій. Дні перестали бути дарами. Вони злилися в одну полосу і проминали повз нього – швидко. Інколи занадто швидко.   

Андрій пригубив пиво з високого скляного келиху та витер руку, на якій залишився конденсат, серветкою. Над ним, кидаючи дірчасту тінь на пластиковий стіл, мотав гіллям старезний дуб. Сюди, у  глибини міського парку, майже не долітав звичайний міський шум, а тому тут було гарно чути шелестіння листя.

Він поглянув на годинник. Клієнтка, звичайно, запізнювалася.

Зиркаючи на всі боки, до кафе підійшов похмурий здоровань у шортах та сорочці навипуск, поозирався і, щось вирішивши для себе, взяв пиво та сів у двох столиках позаду від Андрія. Той зітхнув. Його клієнти всі були, звичайно, заможними людьми. Але це був другий раз, коли на зустріч з ним прийшли з охоронцем.

Вона з’явилась тим самим маршрутом, що і здоровань – вигулькнула з бокової доріжки, з нетрів парку. Білі брюки з відкритими щиколотками, легка, але закрита блузка – те що треба по спеці, якщо ти ділова жінка, яка йде на ділову зустріч. Великі чорні окуляри залишали відкритими лише тонкий ніс та стиснуті в недовірливій гримасі губи.

Вона підійшла до столика Андрія і всілася, нічого не кажучи, напроти нього. Дістала з сумочки сигарети і запальничку, закурила. Андрій мовчки вивчав її деякий час. Потім нахилив голову.

- Доброго дня, Олесю Олександрівно.

- Доброго дня. – трохи тріснутим голосом відповіла клієнтка і видихнула дим.

- Як добралися?

- Непогано. Я думала, буде гірше.

- Минулого року пустили новий поїзд з Києва, він досить зручний. – промовив Андрій після паузи.

- Я не впевнена. – сказала швидко Олеся Олександрівна, і вони обидва зрозуміли, що мова вже не про поїздку.

- Це нормально. – спокійно відповів Андрій. Бувало і таке. Точніше, тільки так і бувало. Ніхто не був упевнений. Просто дехто переконував чи переконувався остаточно раніше, ніж вони зустрічалися.  

- Переконайте мене. – у її голосі було більше надії, ніж виклику.

- Ні, не буду. – відповів Андрій, беручи келиха  знову. – Можу тільки повторити те, що ви й так вже чули.

- Хіба це не вам потрібно? – скривилася вона. – Я клієнт, а ви надаєте послугу.  

- Вам це потрібно набагато більше, Олесю Олександрівно. А моя послуга унікальна на ринку. Тому я не збираюсь вас ні у чому переконувати. – Андрій хильнув пива і знову відставив келих. – Ви маєте рекомендації. І більше нічого. Жодних пояснень. Жодної додаткової інформації. Все буде так, як я розповідав вам у тому чаті. Або ніяк.

- Якби вас не рекомендували люди, яким я повністю довіряю…

- Але мене рекомендували. Послухайте. – Андрій зітхнув. – Я не вмію у продажі. І не хочу вміти. Я не дуже вмію спілкуватися з людьми. І це теж не та річ, у якій я хочу досягати досконалості. Зате я вмію дещо інше.

- Ви вилікуєте його? Ви справді вилікуєте мого хлопчика? – спитала вона ще раз і зняла окуляри. В очах у неї стояли сльози.  Андрій подивився у ці очі – стомлені, почервонілі очі, які одні в цій жінці видавали її справжній вік – ближче до п’ятдесяти, а не ті тридцять, про які можна було подумати, побачивши її струнку фігуру у білому костюмі. 

- Так. – просто відповів Андрій. – Вилікую.

- А якщо щось піде не так? Якщо він помре під час операції? Якщо…

- Ніщо не піде не так. Я вже казав вам, що ніякої операції не буде. Ніякої трепанації, ніяких ліків. Я не лікар. – перебив Андрій. – Ми вже все це проходили, чи на так?

- А що буде? І хто ви, якщо не лікар?

«Сказав би я тобі, аби точно знав сам.» - подумав Андрій і зітхнув.

- Я людина, яка може вилікувати вашого хлопця від гліобластоми. За умови, що отримаю сто тисяч євро. Це все що ви маєте знати. Це все, що я вам скажу.

Олеся Олександрівна судомно зітхнула, витерла очі і вдягнула окуляри.

- У Швейцарії лікарі дали йому три місяці. – сказала вона чомусь.

- Давайте не будемо заходити на це коло знову, Олесю Олександрівно. – увічливо, але вже трохи стомлено сказав Андрій. – Ви тут, ви привезли сина, тобто ви вже згодні. Давайте узгоджувати деталі.