2.  Двадцять п’ять

Чоботи Мстива місили багнюку, якою були вкриті вулички портового району. Порт Стосписа – маленький, тісний, затиснутий, як кліщами, між двома великими насипами, мав лише два стани.  Брудно-пилястий чи брудно-багнистий. Нещодавно пройшов дощ, напевно навіть злива, і  звичайно більша частина бруду була змита цим дощем з верхнього міста вниз, сюди, до складів та приплавів. Пройде ще один дощ, і цей бруд опиниться в морі, а натомість згори прийде нова порція багнюки.  Ну а якщо довго буде світити сонце, то багнюка вщент висохне і почне підніматися в повітря сухими клубами піску.

Усе можна було б давно вирішити, якби бургомістру та Вірідісу - двом хазяїнам міста – не було плювати на пил та бруд у портовому районі. Самі вони сюди ніколи не потикалися, та і взагалі від міста їм треба було лише вчасно сплачені податки, тому нічого дивного в цьому не було.

Як і в тому, що мешканці порту не дуже полюбляли слуг лорда-чаклуна. Ну а зелене дерево на колеті у Мстива точно показувало, що він якраз із таких.

- Ха, ти диви, хто тут у нас? – на одному з поворотів вузенької вулички перегородив шлях Мстиву невисокий чоловічок у дранті. – Песик на побігеньках Вірідіса? Що ти забув…

Мстив навіть не сповільнив крок, а чоловічок відлетів праворуч, на купу якихось ящиків. Ліворуч відлетів його іржавий, але добре нагострений ніж, який чоловічок до останньої миті тримав за спиною. Відлетів і встромився у ящик прямо біля скроні ще одного обірванця, який вочевидь був напарником невисокого і заходив на жертву з флангу.    

- Все зрозумів, не дурень. – пробурмотів обірванець і випустив з рук кийка. Мстив не озирнувся.

Портовий район скінчився несподівано, просто один з поворотів привів Мстива не на наступну вузьку та брудну вуличку, а на широку алею, що оббігала пагорби, на яких власне і розташувалося саме місто. Рештки стародавнього муру, який колись стояв тут, охороняючи від ворогів, майже повністю розібрали на будівельні матеріали. Мешканці Стоспису так старанно працювали над цим останніми роками, що зараз від украплень майже нічого не залишилось. Тільки подекуди особливо міцні залишки колись потужного муру стирчали серед вулиць, що збиралися на пагорби.

Кожного разу, коли він проходив тут, Мстив замислювався, що будуть робити місцеві, якщо на місто нападуть. Чи є в них якийсь план, або ж бургомістр, що видавав дозволи на демонтаж стіни, просто живе одним днем, і хабарі за можливість зруйнувати ще пару метрів укріплень йому важливіші за безпеку?

Ті, з ким він про це розмовляв, у більшості своїй вважали, що план у бургомістра є, і він полягає у тому, щоб у випадку нападу швиденько злиняти разом з міською скарбницею. Деякі навіть стверджували, що знають точний маршрут.  

- О, друже, тисячу років тебе не бачив! – перервав роздуми Мстива знайомий голос.

Перед ним стояв франтуватий молодик з довгим тонким мечем на поясі. Він тільки-но вийшов з корчми, повз яку проходив Мстив. У руці франта був кухоль, і його супроводжували двоє з міської сторожі. Обличчя солдат були кислі – схоже керівництво не надало дозволу їм теж освіжитися, а киряло на робочому місці в одне рило. 

- Доброго дня, Ранісе. – нахилив голову у знак привітання Мстив.  – Що ти тут робиш? Сьогодні ж наче не день збору мита? Невже знову вийшов новий податок?

 Раніс д’Арстан, худорідний аристократ, а також помічник бургомістра з питань податків, простіше – митар, знизав плечима. 

- Нових податків немає, зате є старі боржники. – відказав він і приклався до кухля. – Ти зараз до свого пана?

- Так. Ти ж знаєш, я дечим схожий на тебе. Теж працюю з боржниками. – і Мстив тряхнув мішком, викликавши глухий стукіт. Один із солдатів тихенько зойкнув, напевно, тільки зараз второпавши, що у Мстива в мішку була аж ніяк не капуста. Якби на його місці був хтось незнайомий, то напевно у сторожі виникли б запитання, але Мстива вони знали, до того ж знак Вірідіса на грудях, за який у порту можна було отримати ножем під ребро, тут, на пагорбах, був найкращою рекомендацією.

- То нам по дорозі. – криво усміхнувся Раніс, трохи збліднувши. – Пройдемось?

«Ти диви, яка тендітна квіточка. Як виганяти на вулицю вдів і сиріт за те, що вони не заплатили вчасно пару мідяків, або вішати на стовпі за спротив законній владі, так ми не бліднемо». – засміявся про себе Мстив, киваючи.

І вони пішли далі разом, не особливо кваплячись, а двоє солдатів чимчикували за ними, трохи відставши.

- То хто ті боржники, до яких ти так боїшся йти, що дудлиш ель прямо перед візитом? – запитав Мстив у Раніса за хвилину. Вони вже піднялися досить високо, і попереду маячили лише маєтки еліти міста. Ну і, звичайно, на самому вершечку пагорбу стовбичив невеликий охайний замок – без зовнішніх стін, просто велика укріплена будівля з вежами. Лігво лорда-чаклуна.

Митар зітхнув.

- Ні, я не вірю. – засміявся Мстив, зупиняючись. – Невже бургомістр настільки на тебе злий, що відправив тебе вибивати борг з самого Вірідіса?

- Не вибивати. – кисло заперечив Раніс. – Ввічливо нагадати про деякі розбіжності в книгах приходу. І не йому, а його племінниці, Наєль.

- Он як. Ну-ну. – Мстив поправив мішок за плечима. – Добре, що ти мені трапився дорогою. Люблю комедіантів і всякі вистави. А ця буде надзвичайно цікавою.

- Слухай, а може ти мене виручиш з цим? – сказав Раніс благальним тоном. – Якщо ми вже так вдало зустрілися. Я можу бути дуже вдячним.