1. Трохи про морозилки  

Галина закрила холодильник, поставила пляшку молока поруч з морозивом та замислилася. Щось їй муляло, якась дрібничка серйозно псувала цей ранок, що тільки-но був таким чудовим. Можливо, найкращим за все її життя.

Вона оглянула кухню – велику, простору, яскраво освітлену промінцями ранкового сонця. Кухня була окей. Ні, насправді вона була ідеальна. Ідеальна кухня в ідеальному будинку. Дівчина тепер розуміла, яку саме кухню вона хоче мати у себе вдома, ну, коли у неї з’явиться своя власна оселя. І якою ця оселя має бути. Галина озирнулася на коридор, з якого сюди прийшла. Та ні, з коридором теж все було добре. Що ж було не так?

У голові був приємний туман, а в роті - сухо, наче в пустелі, тож вона вирішила відкласти подалі сумніви, знизала плечима і заходилася біля міксера. Зробивши дві великих склянки молочного коктейлю, одну собі, а іншу – Андрію, вона із задоволенням зробила декілька ковтків і у той момент, коли молочна прохолода ковзнула їй до живота, згадала, що саме зіпсувало їй ранок.

Дрібничка, що їй муляла, була у морозилці. Щось, чого там не мало бути, щось, що неможливо було уявити собі тут, всередині цього просторого яскраво освітленого будинку. Щось, на що вона майже не звернула уваги, коли витягала з морозилки морозиво, але що засіло в її голові і зруйнувало їй ранок.

Може, їй просто здалося?

Галина із сумнівом подивилася на морозилку, і зрозуміла, що не дуже хоче її відкривати знову. Але залишки морозива все одно треба було повернути назад, тож дівчина відчинила дверцята і втупилася в те, що лежало на нижній полиці.

- Аааа! Андрію!!! – закричала вона щосили, захлопнувши дверцята і відсахнувшись. Морозиво вилетіло у неї з руки та шмякнулося на підлогу, заляпавши все довкола. Галина кинулася геть з кухні та у дверях налетіла на господаря будинку, який теж вже спустився зі спальні.

- Що таке? – невдоволено пробурмотів чоловік, прийнявши дівчину в обійми і зауваживши, як сильно б’ється її серце. – Тебе хтось налякав?

- Там… у тебе в морозилці!  - зірваним голосом сказала Галина. Від її ранкового гарного настрою нічого не залишилось, ноги тремтіли від вибуху адреналіну.

- У морозилці? – здивовано спитав Андрій, м’яко відсторонив дівчину, переступив калюжу з морозива і, відчинивши дверцята, відразу зрозумів, про що мова. Зітхнув, закрив морозилку і повернувся до Галини, що з надією та очікуванням дивилася на нього. У голові в дівчини раптом з’явилася думка, що взагалі-то їй не варто було кликати коханця, а треба було тихенько, але швиденько, вшиватися з цього просторого будинку. А ще – що ніхто в принципі не знає, де вона.  Хіба що по телефону відстежать… Потім…

- Я його вб’ю. – спокійно сказав Андрій і взяв склянку з коктейлем. Зробив ковток.

- Та вже наче когось вбили… - пробурмотіла Галина.

- То звичайно муляж. Розіграш. Заспокойся. – перебив похмуро Андрій.

- Виглядає дуже реалістично. – заперечила дівчина, але їй відлягло від серця.

- Так, гарна робота, але це просто розіграш. Хочеш покажу в неті магазин, де таке можна купити? – сказав господар будинку. – Діставати з морозилки, щоб ти сама переконалася, не буду.

- Так-так, краще не треба! – підняла руки Галина. – Дякую! І хто ж це намагався мене розіграти?

- Та є тут один… Братик мій непутящий. – з явною неохотою відповів Андрій. – Іноді приходить сюди ночувати. Враховуючи, що це вже не вперше він робить такі капості, то я думаю відібрати в нього ключі. І чому намагався?

Він раптом посміхнувся, досить безрадісно.

- Наче у нього вийшло.

Галина пирхнула, зітхнула, взяла ледь тремтячою рукою свій коктейль та допила його.

- Передай йому, що він сраний йолоп!

- Передам, чому ні.

- Або я сама йому скажу! Хоча ні, напевно мені ще рано знайомитися з твоїми родичами. – сказала дівчина, подумавши. Прихований натяк в її фразі був доволі очевидним – для неї. Але, звичайно, не для нього.

- Що? – не зрозумів Андрій.

- Що? – не зрозуміла, чого саме він не зрозумів, дівчина.

Вони мовчки подивилися одне на одного хвильку, не знаючи, як продовжувати діалог, а потім Галина, відставивши склянку, зітхнула. Ситуація поволі ставала все більш ідіотською.

- Ну то я, напевно, піду? 

Натяк цього разу був уже не таким прихованим. Але всі її старання пройшли дарма.

- Так, напевно, це буде правильно. – відразу і з полегшенням згодився чоловік. – Дякую за коктейль, до речі, дуже смачно. Але вже дев’ята, а в мене багато справ.

- Тоді я поки в душ швиденько, і піду потроху... – сказала Галина. – Чи може…

Вона зупинилася у дверях і, спустивши з плечей плаття, продовжила м’яким хрипким голосом: - Може пішли в душ разом?

Андрій подивився на неї і з явним жалем похитав головою.

- Ні, на жаль у мене справді багато справ. Може якось іншим разом?

Що ж, «іншим разом» вже було непогано. Дівчина зітхнула, стягнула плаття повністю і кинула його на стілець.

- Ну як знаєш. – сказала вона, розвертаючись до господаря будинку спиною, і пішла в душ. Повільно. Даючи йому шанс передумати. Починаючи злитися, бо він таки не поспішав її наздоганяти.