Розділ 3: Перший хід.

У дверях стояв високий юнак у білій сорочці, без піджака. Через це Міра не могла зрозуміти – хто він у грі. Його постать різко вирізнялась на тлі напівтемної кімнати. Світле волосся неслухняно спадало на чоло, кілька пасем вловлювали світло від лампи, наче полум’я. Очі юнака сіро-бурштинові, з відблиском сталі – дивилися уважно, з тою спокійною впевненістю, що буває лише в тих, хто звик тримати все під контролем. Він сперся плечем до стіни, схрестивши руки на грудях – не як гість, а як хазяїн, який вирішив трохи поспостерігати за незваною відвідувачкою у власній оселі.

- Хто ти, в біса такий? І що ти тут робиш? – слова вирвалися різкіше, ніж вона планувала.
– Геть звідси!

- І тобі добрий день, - спокійно відповів він, кутик його вуст ледь сіпнувся у тінь усмішки. Не кваплячись, зачинив за собою двері й легенько сперся спиною об них, ніби перекриваючи шлях.
– Я бачив різних новеньких, але ти…досить агресивна.

На мить він замовк, схилив голову набік, спостерігаючи за нею уважно, майже професійно, як аналітик, що намагається розгадати хід суперника.

- І ти плакала? – тихо додав, але не з насмішкою, радше зацікавленістю, ніби ця деталь щось йому пояснювала.

- Це не твоя справа! – крикнула вона, стискаючи кулаки.

- Гаразд, розпочнімо інакше, - його голос став м’якшим, але залишався глибоким, трохи глузливим. Відійшов від дверей й повільно наблизився. Кроки – розмірені, обережні, як у хижого кота, який не хоче злякати здобич, але й не дозволяє втекти. – Мене звати Даміан, - промовив він, схиливши голову трохи вбік, - я просто знайомлюсь із новачками. У тебе було відчинено, тож я зайшов.
- Чудово, я Міра, - крізь зуби вимовила дівчина, - познайомились, а тепер вимітайся.
- Воу, воу, трішки притримай свій запал.
Дівчина відвела свій погляд від хлопця, але він не був із тих хто здається, тому додав напівшепотом, з відтінком щирості чи хороших акторських навичок:
- Якщо в тебе є проблеми…можу допомогти.
Його голос був спокійним – надто спокійним. І в тому спокої було щось тривожно-заспокійливе: ніби він умів говорити саме так, щоб люди йому довіряли. Міра відчула, як у грудях злегка потепліло, хоча голова кричала: «Не вір нікому». Вона вагалася – втекти чи довіритись. Але двері за його спиною вже були зачинені, а її власна безпорадність тиснула на плечі сильніше, ніж страх.
Можливо, через відчай, а може, просто через потребу хоч із кимось поговорити, вона прошепотіла:
- Мені треба побачити брата. Але він…

- У крилі білих? – уточнив Даміан, і його погляд став уважнішим.

- Так.

- Сьогодні після церемонії буде спільна вечірка. Тоді зможеш із ним поговорити. Тобі хіба не казали? – він говорив буденно, ніби це звична процедура.

- Не в тому річ, - вона зробила крок уперед, стискаючи пальці в кулак, - мені потрібно зараз, до церемонії.

Її погляд ковзнув по обличчю хлопця, намагаючись знайти там хоч якусь емоцію.

– Мені здається, це не просто академія. Учні тут…- вона запнулась, - шахові фігури. І я боюсь, що не все так, як здається.

Даміан примружився, наче оцінював не її слова, а саму її – вагу, тон, погляд.

- Не знаю, - повільно мовив він, - але думка цікава.

Куток його вуст сіпнувся в напівусмішці.

- Ходімо. Я спробую допомогти тобі побачитись із братом зараз.

Вона дивилася на нього ще мить, ніби намагалася вгадати – чи не пастка це? Щось у його манері рухатись, у тому, як у тому він говорив, викликало недовіру. Здавалося, що він усе прораховує на кілька кроків уперед – як у шахах. І все ж…у неї не було іншого вибору.

Виходу не існувало – лише цей дивний юнак із холодними очима з відблиском сталі, який міг привести її до брата.

Міра кивнула й пішла за ним, вона сховала руки та перебирала кулаками, наче шукала останню нитку за яку можна триматись.

Коридор чорного крила здавався безкінечним. Тьмяне світло ламп миготіло, відкидаючи довгі тіні на підлогу, де чорні й білі плитки шахового візерунка зливалися в гіпнотичний ритм – немов сама підлога хотіла збити з пантелику.

- Куди ми йдемо? – пошепки запитала Міра, коли власні кроки почали лунати надто голосно, відбиваючись від холодних стін.

- Тихіше, - Даміан озирнувся через плече. Його очі на мить блиснули в напівтемряві, як у хижака. – У чорному крилі є місця, куди навіть старшокурсникам не варто заходити.

Вони зупинилися перед великою картиною в кінці коридору. На ній був намальований сад із кам’яною альтанкою, оповитою плющем. Фарба вицвіла, але погляд жінки, що стояла в центрі полотна, здавався живим – наче вона дивилась просто на них.

Даміан простяг руку й торкнувся лівого кута рами. Ледь чутно клацнуло – і полотно, поскрипуючи, повільно відхилилося, відкриваючи темний прохід.

- Йди за мною, - тихо мовив він, подаючи їй руку.

Міра вагалася лише мить. Її серце калатало десь у горлі, але потім вона все ж поклала долоню у його. Пальці Даміана були теплі – надто теплі для цього місця, ніби він ніс у собі живе полум’я.
Хлопець потягнув її за собою в темряву.

Всередині пахло вогкістю й пилом. Павутина тягнулась із кутів, зачіпаючи волосся, а холод пробирав до кісток. Десь у глибині чути було, як ритмічно падають краплі води – мов удари годинника, що відраховують час до чогось невідворотного.

- Ти завжди довіряєш незнайомцям так швидко, як мені? – його голос лунав десь попереду, глухо, відбиваючись від стін.

- Ні, - відповіла вона, намацуючи рукою вологу поверхню, - але я маю заради кого зараз ризикувати.

- Заради брата, так?

- Так, для Клима, - тихо промовила вона. – Я роблю це для нього.

Даміан обернувся. У світлі ліхтарика, який він витягнув із кишені, його обличчя виглядало різким, майже скульптурним. Погляд став іншим – уважним, навіть трохи співчутливим.

- Тоді сподіваюся, що він справді того вартий, - прошепотів він.

Його тінь злилась із темрявою, і Міра пішла за нею, не помічаючи, як двері позаду них повільно зачинялись самі.

Вони вийшли у великий хол через старий камін, по якому ще тягнувся запах кіптяви. Простір нагадував радше вітальню в замку, ніж студентську кімнату: високі стелі, важкі портьєри, кілька м’яких крісел і круглих столів, стелажі заставлені книгами. У вазонах росли темно-зелені пальми, їхні листки тихо шелестіли від протягу.

Даміан ішов попереду, легко, впевнено, ніби чудово знав кожен кут цього лабіринту. Його спина залишалась рівною, рухи – зосереджено спокійними, без тіні вагання. Коли він зупинився під дверима, просто під м’яким світлом настінного ліхтаря, його обличчя освітив жовтуватий відблиск.

- Тут, - коротко сказав він, кинувши на табличку під світильником.

«Кай Мороз. Перший курс.»

Серце Міри стиснулося. Вона зиркнула на Даміана – на мить їй навіть здалося, що він знав це місце надто добре.

- Звідки ти…? – почала вона, але замовкла, бо його погляд був спокійним, навіть трохи серйозним.

- Просто везіння, - відказав він і ледь помітно всміхнувся. – Далі сама.

Дівчина кивнула, не знаходячи слів, і тихо прошепотіла:

- Дякую.

Коли Міра простягла руку до дверної ручки, її провідник по академії уже зробив крок убік, у тінь. Здавалося, що пішов, але насправді залишився – завмер, спостерігаючи з темряви, як вона заходить усередину.

Вона відчинила двері тихіше, ніж хотіла – і цей тихий звук здригнув кімнату, наче порушив невидимий лад.

Кай стояв посеред кімнати в новому піджаку, сорочка розстебнута, руки вправно затягували вузол краватки. Новий одяг сидів на ньому так, ніби його пошили спеціально – і від нього пахло парфумами: солодкувато-деревним шлейфом, що чужорідно поєднувався з запахом гуртожитської пилюки.

Вона замилувалася ним на мить – і миттєво зрозуміла, що бачить зовсім іншу людину. Того хлопчика, який колись ділив із нею іграшки, ніби й не існувало.

Кай обернувся. Його очі загорілися несподівано гостро – майже тихо. Перш ніж вона встигла вимовити слово, він зробив крок уперед і штовхнув її так, що вона вдарилася спиною об стіну.

- Тобі не можна бути тут! – рвучко випалив він, стискаючи краватку так, ніби це був мотузок.

- Але я маю тобі сказати щось важливе, нам слід втекти, - випалила вона, голос тремтів, як крига під ногами.

Від нього пролунав холодний сміх. Він відштовхнувся від плеча і підійшов ближче, так, що від його аромату запаморочися в голові.

- Ти мариш, - крикнув він. – Я зробив це для нас обох. Ти не розумієш, як багато я роблю. Ти не цінуєш.
Брат дивився на неї люто, ніби хижак, що кидається на здобич. У його зіницях тремтів вогонь – холодний, контрольований, і в тому спокої було щось страшніше за гнів.

- Мені здається, що ми не просто студенти, - прошепотіла вона, збираючи речі слів у кулак, - нас тут…використовують. Мені здається, що ми – фігури в шаховій грі, і знаючи правила гри, то коли гравець взяття то фігуру знімають із дошки і…

Кай аж сіпнувся. Його очі зробилися жорстокішими, як у людини, що відрізняє зброю від іграшки.

- Мені начхати, - прошипів він, і в голосі не було жодного сумніву. – Якщо твоя уява та нісенітниці, що ти зараз говориш раптом виявляться правдою, то пам’ятай..

Міра завмерла. На її очах забриніли сльози, але вона навіть не кліпнула – боялась, що той єдиний рух змусить їх впасти.

- Я гравець білих, а ти – чорних. І якщо мені доведеться «взяти» твою фігуру та ти будеш «знята» з дошки, - його голос був спокійним, навіть байдужим. – Я зроблю це. Навіть не замислюючись.

Ці слова розірвали її зсередини, мов тонку тканину, натягнуту над безоднею. Світ похитнувся, втративши опору. Образ брата – того, хто колись захищав, тримав за руку, прикривав від бурі – розсипався на уламки, що боляче врізались у серце.

- Климе…-прошепотіла вона майже беззвучно, але він уже відмахнувся, немов від надокучливої тіні.

- Іди. І не повертайся. Сьогодні я не хочу тебе бачити.

Вона зробила крок – і ноги підкосилися. Свідомість туманилась від холоду, болю, відчуття, що повітря стало раптом важким. Кай ушив до неї – і на мить їй здалося, що він отямився, що зараз усе виправить. Але його пальці лише вп’ялися в її руку, щоб виштовхнути – її за двері кімнати.

Міра полетіла назад – у темряву, у тишу, у власну розгубленість. І саме тоді, коли підлога мала зустріти її, як крига, що приймає тіло у воду, з цієї темряви її вихопила чиясь рука – тепла, сильна, мов обіцянка, що ще не все втрачено.

Повітря вирвалося з її легень, коли знайомий голос пролунав над самісіньким вухом:

- Тихше, пташко, впадеш – зламаєш крила.

Даміан.

Він утримував її міцно, але без тиску. Міра і не зрозуміла як уперлася в його теплі груди, а його рука лежала на її талії, інша – прикривала спину, ніби він боявся, що вона знову впаде. Дівчина відчула, як серце шалено забилося, намагаючись наздогнати подих.

За їхніми спинами грюкнули двері – Кай, навіть не глянувши, замкнув їх.

- Вражаюча зустріч, - тихо мовив Даміан, і в його голосі бринів той самий холодний сарказм, який вона вже встигла впізнати. – Мені здається, твій брат не надто радий тебе бачити.

- Відійди, - прошепотіла вона, але не відштовхнула його.

- Якщо я відпущу – ти впадеш, - спокійно відповів він. – Я покірно виконав твоє прохання про допомогу, а за послуги завжди треба відплачувати: зуб за зуб.

Міра підняла очі. Погляд Даміана був уважним, але за цією м’якістю ховалося щось інше – небезпечне, майже розважене.

- Тепер ти бачиш, - сказав він тихо. – Біле не завжди чисте, а чорне не завжди являє собою зло.

Її пальці здригнулися, ніби вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі.

- Чому ти залишився мене чекати?, - прошепотіла вона.

Куток його губ піднявся в ледь помітній усмішці.

- Я просто припустив, що тебе варто почекати і розмова не буде довгою, адже у грі завжди хтось робить перший хід.

Міра відвернулася, намагаючись вирватися з його рук, але Даміан відпустив лише тоді, коли переконався, що вона стоїть твердо. Хлопець зиркнув на годинник, нервово стиснувши кулак.

- Я вже зробив тобі одну послугу. А я звик, що послуга – за послугу, - кинув він коротко, відвів очі. – Ходи за мною. До церемонії залишилось тридцять хвилин.

Міра озирнулася на замкнені двері, за якими залишився її брат, і лише тепер зрозуміла, що брат зробив свій хід. Дівчина мовчки кивнула й пішла за ним. В її рухах було щось знайоме – так, само, вона завжди ішла слід за братом.

Коли вони завернули за ріг, двері братової кімнати раптом відчинились. Міра встигла побачити, як усередину заходить незнайомка у білій святковій сукні.

Діна.

За мить у коридорі пролунав сміх – його сміх.Він зробив свій вибір.

Навіть якщо в цій академії всі лише фігури на шаховій дошці – тепер кожен із двійнят грає сам за себе. Міра йшла покірно, майже бездумно, слід за юнаком, якого знала менше години. Але саме він протягнув їй руку, коли від неї відвернувся брат.

«Хто він такий?».

«На якій стороні дошки стоятиме Даміан?».

«Чому він допомагає?».

Стіни академії стишили подих.

Гра починалася.