Розділ 2: Розстановка фігур.

   Останній день літа ховався в теплі, ніби не хотів поступатись осені. Сонце ще лагідно торкалось шибок, але в повітрі вже відчувалась тиша змін – та сама, що приходить перед початком нового.
   У гуртожитку на околиці міста було шумно. Наталія Мороз метушилась у кімнаті, загортаючи бутерброди в пожовтілий поліетиленовий пакет. Робила це з тією любов’ю, що пахне хлібом і турботою.
   Богдан перегортав сторінки старої книжку, яку вже давно хотів віддати доньці. Не сказав, чому саме цю. Мирослава мовчки взяла її з його рук і поклала у сумку – не дивлячись на назву, ніби беручи з собою частинку батька.
   Клим стояв перед дзеркалом – рівно, упевнено, як перед стартом. Перевіряв зачіску, годинник, куртку.

- Можливо, ми поїдемо з вами? – мати подала йому пакет із перекусом. – Ми ж не бачитимемось цілий рік…

- Мамо, не варто, - відмахнувся він. – Академія біля Києва. Ми впораємось самі.

   Наталія усміхнулась, але в її очах блиснуло те, що Мирослава помітила одразу – сум, змішаний із гордістю. Вона витерла сльози рушником, ніби просто вмивалась. Дівчина опустила погляд – вона знала, чому брат не хоче, щоб батьки їх проводжали. Він соромиться. Їхньої втоми, старих курток, бідного життя в гуртожитку.
Богдан підійшов до сина, поклав руку йому на плече:

- Дивись за нею.
 

- Як усе життя до цього моменту, батьку, - відповів Клим, не підіймаючи очей.

   Таксі вже чекало під вікнами. Батьки допомогли занести валізи багажник. Клим швидко сів на переднє сидіння й махнув рукою. Мирослава ще стояла, обіймаючи матір і батька.

- Мамо, тату…

- Ти ж із братом, - шепотіла Наталія, - значить, усе буде добре. Він у нас розумний.

- Мирославо, нам треба їхати! – покликав Клим із машини.
 

Вона кивнула, ще раз стиснула теплі руки батьків і сіла позаду.

   Коли авто рушило, за вікном лишилися гуртожиток, батьки на узбіччі, літнє повітря, що пахло свіжоскошеною травою, - і ціле дитинство.
Попереду вже тягнулась дорога в осінь. І невідомість, що чекала за її поворотом.
   За вікнами авто неквапно зникав Київ – величний, неспокійний, переплетений мостами й вулицями, що пам’ятали сотні історій. На узбіччях стояли придорожні кав’ярні, миготіли вітрини, в яких відбивалось ранкове сонце. Далі місто повільно розчинялось у зелені передмість, у полі, де вже починала дозрівати осінь.

Дорога між двійнятами тягнулась, як тонка нитка, що ось-ось розірветься.

   Клим мовчав усю поїздку, втупившись у вікно, і жодного разу не обернувся до сестри. Мирослава відповідала йому тією ж мовчанкою – не образливою, а важкою, як густий туман, що завис у салоні. Вона дивилась на мейзаж: хмари пливли низько, поле вигравало золотом, а десь далеко виднівся старий вітряк.

   Коли авто зупинилося, перед ними виросли високі ворота. Академія вражала одразу – сувора, чорно-біла, у вікторіанському стилі. Кам’яні шпилі торкались неба, а різблені фігури на фасадах дивились зверху вниз, ніби оцінювали кожного, хто переступить поріг.
Клим першим вистрибнув із машини, розкинув руки, вдихнувши на повні груди:

- Це наше майбутнє!

   Мирослава лише закотила очі, поки брат розглядав архітектуру з захватом. І саме тоді ворота прочинились, і на подвір’я вийшли двоє хлопців – один у білому плащі, інший у чорному. Обидва – бездоганно випрасувані, з гербами у формі коней на грудях.

- Ви новенькі?, - запитав той, що в білому.

Клим упевнено простягнув руку для вітання, але хлопець у білому лише насупив брови й подав серветку.

- Спершу витри руку. Ми цінуємо чистоту – думок і жестів.

   Мирослава відчула, як у ній піднялась хвиля гніву. Їхня зверхність, цей фальшивий лоск – усе лише підтверджувало її думку: тут немає місця для таких, як вона. Та попри це, вона знала – брат заслуговує шанс. Він мріяв вирватись, здобути освіту, жити інакше. Якщо для цього треба мовчати – вона мовчатиме.

- Ходімо, - промовив чорний, - ми проведемо вас у кімнати. Телефони, будь ласка, здайте. Одяг отримаєте згодом, вам його принесуть. Увечері – церемонія відкриття.

- Там оголосять правила гри, - додав білий, ніби намагаючись перекрити товариша.

- Правила гри? – здивувалась Мирослава.

Клим різко стиснув її лікоть:

- Мовчи. Ти соромиш нас. Навчання – це теж гра. Просто не всі вміють грати добре.

Її стисло під грудьми. Вона сприйняла це як удар – і не лише від брата.

«Навіщо я тут?»-миготіла думка. Клим мав медаль, оцінки, амбіції. А вона? Її, мабуть, просто взяли «в додаток» до нього.

- Прошу за нами, - втрутився чорний. – Ви останні. Не затримайте наш хід.

   Двоє «коней» рушили вперед, і Мирослава зробила крок за братом. Клим ішов упевнено, навіть гордо. Вона – з онімінням у пальцях, ніби кожен її крок віддаляв від звичного життя назавжди.

   Їх зустрів широкий двір із дорогою, викладеною бруківкою, що вела просто до входу. Сама академія нагадувала палац – суворий, але величний. Над дорогою тягнулася арка, оплетена диким виноградом, що стелився аж до самого порогу. Зліва – фонтан і кілька лавочок, за якими арка зникала десь у тінях саду. Справа – висока клітка з доберманами, які завваживши новачків, здійняли гучний гавкіт.

   Клим, ніби зовсім не злякавшись, дістав із сумки перекус, який дала мати, і кинув бутерброди у клітку. Собаки миттєво накинулися на їжу, розриваючи її на шматки. Мирослава завмерла: домашні бутерброди, зроблені з любов’ю, перетворилися на здобич.

- Сидіти, - гордо мовив Клим.

Добермани одразу втихли й слухняно сіли.

- Ого, - здивувався юнак у білому плащі. – Зазвичай новенькі тікають або кричать. Але на майбутнє – якщо кінолог побачить, що ти годуєш їх чимось, крім спеціального корму, отримаєш покарання. Хоча…це було сміливо, як на перші хвилини в Академії.

   Клим розправив плечі, мовби від того став вищим. Його впевненість росла з кожною хвилиною. Мирослава ж ішла поруч, як тінь, що віддалялась. Їй здавалося, що він стає чужим – не братом, а кимось іншим. Холоднішим. Чи, може, це місце просто забирає з нього все людське?